Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

Десь із півхвилини я сиджу мовчки, оцінюючи весь той вихор почуттів, що породила в мені ця новина. Полегшення і вдячність — з одного боку, настороженість і страх — з іншого. Надто суперечливою виглядає ситуація.

— Я все ще не розумію… — задумливо промовляю я в надії хоча би вголос впорядкувати свої думки, — ти кажеш, що взяв те, що я тобі запропонувала. Тобто, відбулася та сама послуга за послугу, про яку ти говорив, так?

— Так, — спокійно відповідає привид. Він все ще знаходиться позаду мене, судячи з того, звідки лунає його голос.

— Але яка ж це послуга з мого боку, якщо ставши твоєю… хм… власністю — я отримую значно більше, ніж ти? Точніше, я взагалі не розумію, яка тобі з цього користь, — роблю невеличку паузу і, не дочекавшись відповіді, додаю: — І я ні за що не повірю, що ти би не знайшов спосіб відвадити цього Ріка зі свого маєтку якимось іншим чином.

Тиша у відповідь. І холод позаду вже не відчувається.

— Ліаме? — обертаюсь назад, попри те, що все одно нічого не побачу. А запалювати свічки чи магічну люстру мені чомусь не хочеться. — Я щось не те сказала?

Ледве втримуюсь від того, щоб додати до свого запитання слово "знову".

— Ні, все вірно, — голос привида лунає з крісла навпроти. — Користі від цього вчинку тут і зараз я дійсно не отримаю, але і збитків — теж. А далі буде видно.

— Тут і зараз? — ці слова привертають мою увагу. — Тобто, я все ж чимось стану тобі в пригоді в майбутньому?

— Можливо.

Ухильна відповідь. Якась незвично невпевнена, хоча це може мені лише здаватися.

— А зараз я чимось можу тобі віддячити за порятунок від чергової халепи?

— От же ж приставуча…

У своїй уяві я прямо-таки бачу, як Ліам закочує очі при цих словах.

— А міг би просто сказати правду, навіщо тобі все це — і я би вгамувалася, — мстиво нагадую про своє запитання.

— А ти могла би просто радіти, що завдяки моїй допомозі досі жива, — в тон мені відповідає привид. — І готувати мені чай. Поки що цього достатньо.

— Гаразд, — вирішую погодитись, адже мій співбесідник вочевидь чомусь починає нервувати. Або… Просто втомився. — Тільки останнє запитання, можна?

Ліам відповідає не одразу. Я ж витрачаю цей час на те, щоб обрати, яке саме запитання поставити.

— Можна, — неохоче відповідає привид.

— Що відновлює твої сили? Я ж правильно розумію, що поява в магістратумі тебе добряче так втомила?

— Це два запитання, — лунає прохолодне зауваження. А він — ще той зануда.

— Гаразд, тоді залишаю тільки перше.

— Якщо узагальнено, мої сили відновлює все, що пов'язано з пам'яттю людей про мене. Емоції, слова, думки, вчинки.

— Тобто… Про чай — це був не жарт?

— Ні. Я дещо переоцінив твою кмітливість спочатку, подумавши, що ти сама здогадалась, і тому заварила чай.

— Можна не обмежуватися лише ним, — замислююсь я, пропустивши повз вуха словесну шпильку. — Сніданок, обід, вечеря. Да я тобі постіль особисто можу розстилати, як на те пішло.

— Не зігрівати — і вже добре, — пирхає Ліам. — Але якщо серйозно — не треба всього цього. Принаймні, за вказівкою — так точно. Захочеш щось зробити для мене — роби, ні — силувати себе не треба.

Із завмиранням серця я судомно розмірковую над однією доволі провокативною, але цілком спрямованою на підпитку привида дію. Принаймні, якщо мені вдалося правильно зрозуміти, як все це працює — вона має дати подвійний ефект через мої емоції та безпосередню направленість.

— Що ти вже задумала? — в запитанні Ліама чути настороженість.

Зараз або дуже нескоро, якщо не ніколи.

— Якщо вже так вийшло, що я тобі належу, — роблю неглибокий вдих, адже чомусь мені раптом бракує повітря для продовження: — Можна тебе поцілувати?

Мовчання привида прямо-таки відчувається здивованим. Я ж нічого вартого такої реакції не бачу — суто прояв вдячності до мертвого мага, що час від часу може ставати осяжним.

— Схоже, я примудрився пропустити момент, коли ми встигли перейти до настільки близького спілкування, — насмішкувато відповідає він. — Мабуть, тобі зараз краще піти спати. Час вже пізній, і забагато вражень для одного дня.

— Ти не відповів на запитання, — спокійно нагадую я, хоч і розумію, що мені доволі м'яко, але все ж відмовили.

— Якщо тобі настільки хочеться отримати ці незабутні враження, — уїдливо озивається привид, — то з таким же успіхом можеш піти й поцілувати брилу магічного льоду на кухні. Відчуття один в один.

Схоже, мені слід було йти спати ще півгодини тому. Або навіть одразу після чаювання. На самоті, не покликавши до нього привида.

І в його очах тоді не виставила б себе посміховиськом, і сама по собі залишилася б кращої думки.

— Що ж, я не маю права забороняти вам глузувати з мене, пане Ліаме, — рівно промовляю я, свідомо відновлюючи колишню дистанцію попри розуміння, наскільки це виглядає награно й по-дитячому. — Але можна було би просто відмовити, і все.

— А якщо я не хочу тобі відмовляти? — вкрадливо запитує привид. — Але при цьому маю впевнитись, що ти розумієш, наскільки неприємно цілуватися з мерцем.

Так, я пам'ятаю його крижані дотики. І якщо губи у нього такі само холодні, то порівняння з брилою льоду виглядає цілком доречним. Хоча первісно я збиралася просто й доволі безневинно поцілувати його в щоку, але схоже, що Ліам одразу розмірковує про подальшу перспективу...

Якої немає. І не буде. Я дійсно надто втомилася і втратила рештки здорового глузду, якщо вголос промовила таку дурницю. Треба ж було додуматися…

Спалахом роздратування задушивши в собі боязке бажання все-таки спробувати, я піднімаюсь на ноги.

— Гадаю, мені дійсно краще піти зараз спати, — обережно оминаю стіл і роблю пару кроків в бік своїх покоїв. — На добраніч.

Почекавши на відповідь кілька секунд і не дочекавшись її, потемки прямую коридором. Чашки приберу завтра, до приїзду Ліни. Не варто їй знати, що її хазяйка збожеволіла настільки, що чаювала з привидом.