Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

І тут раптом якось так сталося, ніби вона обернулася до мене, Енді… Думаю, вона мене ввиділа. І тогди я зрозуміла, чого вона така зажурена: її тато також якось із нею був, і вона хтіла то якось сховати. До того всього вона зразу зрозуміла, шо хтось на неї дивиться, шо на неї дивиться якась жінка за бозна-скілько миль звідси, але там, де так само є затемнення, — жінка, шо шойно вбила свого чоловіка.

Вона заговорила до мене, хоч я не чула її голос вухами. Він линув звідкись глибоко зсередини моєї голови.

— Хто ви така? — питає вона.

Я не знаю, відповіла би я їй чи нє, але не встигла я навіть попробувати, як із криниці надійшов тремкий крик: «Ду-лор-р-р-р-рис-с-с-с…»

У мене в жилах кров ніби зледеніла, і я знаю, шо серце мені точно на секунду стало, бо як воно знов пішло, то мусіло доганяти по три-чотири удари за раз. Я була підняла комбінацію, але як вчула той крик, пальці мені заніміли, вона впала з руки й зачепилася за ожину.

«То просто твоя уява бушує, Долорес, — сказала я собі. — Та дівочка, шо під ліжком одежу шукає, і Джо, шо так кричить… ти всьо то собі нафантазувала. Перше — то галюцинація, шо якось вийшла із запаху спертого повітря в криниці, а друге — то твоя совість. Джо лежить на дні тої криниці з пробитою головою. Він мертвий і більше ніколи не буде доймати ні тебе, ні малих».

Я перше в то не повірила, але минуло ше троха часу, і ніяких звуків уже не було, лиш десь у полі пугукала сова. Пам’ятаю, шо ше подумала, по звуку то було так, ніби вона питала, як то так, шо її зміна нині зачалася так рано. Вітерець пройшовся по ожиннику, кущі затріщали. Я підняла голову на зірки, шо світили в деннім небі, далі знов на ляду криниці. Вона ніби витала в темноті, а діра, через яку він провалився, виглядала мені як око. Двадцяте липня 1963 року — то був день, коли я всюда виділа очі.

Тут його голос знов вилетів із криниці.

— Поможи мені, Ду-лор-р-р-р-р-ис-с-с…

Я застогнала й накрила лице руками. Толку приказувати собі, шо то просто уява, чи совість, чи ше шось, а не якраз то, шо воно було: Джо. Мені по звуку було так, ніби він плакав.

— Поможи мені-і-і-і-і, прошу-у-у… ПРОШУ-У-У-У-У-У-У-У… — так він нив.

Я пошкандибала навколо ляди криниці, а далі побігла по стежці, шо ми протоптали в ожиннику. То не була паніка, не зовсім, і я вам поясню, звідки я то знаю: я спинилася там, де треба було підняти коробочку-рефлектор, яка була в мене в руці, як ми кинулися до ожиннику. Я не пам’ятаю, як впустила її, поки бігла, але як ввиділа, шо вона висить на тих гілках, то відразу вхопила. Певно, до дідька правильно я зробила, як порахувати, шо було з тим сраним доктором, Маколіфом… але то я вже на крок-два забігла далі, ніж треба. Я хтіла сказати, шо таки стала, шоби підняти ту коробочку, і з того я зрозуміла, шо клепки не погубила. Але я чула, як під них лізе паніка, як ото кіт лізе лапкою під накривку коробки, коли голодний, а звідти пахне чимсь добрим.

Я подумала про Селену, і то мені помогло прогнати паніку. Уявила собі, як вона стоїть на пляжі на озері Вінтроп разом із Танею і ше там сорок-п’ятдесят малих таборових дітей, кожне зі своєю коробочкою-рефлектором, які вони поробили в хатинці рукоділля, і дівочки їм показують, як дивитися через них на затемнення. То не було так чітко, як то видіння, шо прийшло мені коло криниці, де мала дівочка шукала під ліжком шорти й футболку, але настілько чітко, шо я вчула, як Селена балакає з малявками тим своїм повільним добрим голосом, який заспокоював тих, шо боялися. Я подумала про то, шо маю робити для неї та її братів, як вони всі приїдуть… лиш якшо буду панікувати, то ніц не зможу. Я вже й так зайшла задалеко і зробила забагато, та й не лишилося нікого, шоби я могла розраховувати, крім себе.

Я зайшла на дровітню і взяла зі столу велику лямпку Джо, на шість батарейок. Включила її, але ніц не сталося. Батарейки розрядилися, він їх не поміняв, то було дуже в його стилі. Але я все купувала нові і складала в нижню шухляду, бо в нас узимі часто світло вибивало. Дістала пару штук і попробувала зарядити їх у ліхтарик. Руки мені так трясло, шо за перший раз ті «дешки» попадали мені з рук на підлогу, то мусіла їх шукати. За другим разом таки зарядила, але, певно, спішила й запхала якусь не тим боком, бо не світилося ніц. Я вже думала лишитися того ровера, скоро й так мало вийти сонце. Але на дні криниці всьо одно буде темно, навіть як сонце і вийде, та й до того, десь там у голові голос говорив мені далі крутити й верті­ти стілько, скілько треба — шо як займе воно мені стілько часу, як прийду, то ввиджу, шо він нарешті випустив дух.

Нарешті я включила лямпку. Вона світила потужно і ясно, і я хоч найшла дорогу назад до ляди й не обдерла ноги ше гірше, ніж до того. Я найменшого поняття не маю, скілько часу минуло, але було ше темно й на небі ше були зірки, то, певно, шостої ше не було і сонце ше було закрите.

Не вспіла я й пів дороги пройти, вже знала, шо він не вмер, — чула, як він стогне і кличе мене, благає помогти йому вилізти. Не знаю, чи вчули би його Джолендери, Ленґіли чи Керони, якби були вдома. Я собі вирішила, шо ліпше не загадувати. У мене й без того була повна голова клопотів. Мусіла розібратися, шо з ним робити, то найважніше, але до чогось додуматися я ніяк не могла. Щораз як я доходила до відповіді, всередині в мене зачинав вити якийсь голос. «То нечесно, — пищав він, — ми так не договорювалися, він мав бути мертвий, курва-мать, мертвий!»

— Пом’жи, Ду-лор-р-р-р-ис-с-с! — доносився його голос. Звук був в’ялий, відлунистий, ніби він із печери кричав. Я включила лямпку і хтіла подивитися вниз, але не вдала. Діра в ляді була задалеко посередині, і всьо, шо мені показала лямпка, то верх колодязя — великі гранітні каменюки, порослі мохом. Під світлом мох виглядав чорно й отруйно.

Джо ввидів світло.

— Долорес? — гукає він. — Христом-Богом молю, поможи мені! Я весь поломаний!

Тепер уже він говорив так, ніби з повною ротякою болота. Я йому не відповіла. Я так чула, шо якби заговорила до нього, то точно би здуріла. Замість того я відложила лямпку, потягнулася, як могла, і вхопила одну дошку,