Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

– Я завтра буду з тобою.

– Справді? – Ройзенд підняв голову, тонкими пальцями вчепившись у ковдру, яка відблискувала рідкими срібними нитками у вогні каміна. По ковдрі вогниками скакало полум’я, зачіпаючи срібні нитки, немов маленький світ із золота та срібла ожив навколо Ройзенда.

Золото та срібло всюди брело за ним, шкутильгаючи та постійно наздоганяючи, де б він не був. Довге виразне обличчя брата анітрохи не нагадувало обличчя Кафце. Ройзенд мав вигляд справжнього аристократа: високе чоло, тонкий з ледь помітною горбинкою ніс, блискуче чорне волосся, сірі розумні хитрі очі. Він був мрією багатьох жінок, але лише одна народила доньку та стала його дружиною. Вони були настільки різними, ніби підкинуті різними батьками в одну родину, особливо коли Кафце був ще юнаком, у такому віці як Річчі, йому страшенно не подобалися щоки та підборіддя, а тепер у нього борода. З недоліком таких щік та підборіддя стало легше жити.

З відповіддю Кафце не вагався та не говорив, лише тепло дивився на брата, і лише через декілька хвилин, коли на лиці брата з’явилася замислена посмішка, він промовив:

– Звичайно, для мене це не важко. Я вже не один раз зустрічався з янголами, тому підемо разом… А тепер йди спати, завтра важкий день.

Ройзенд кивнув і потягнувся за склянкою з червоним вином. Сьогодні йому не хотілося дотримуватись етикету і просити бокали; він просто зробив ковток і заплющив очі.

– Я завжди мріяв стати кимось важливим. Сьогодні я міністр, завтра буду ще кимось, можливо, мене зрадять і повісять на мене вбивство доньки, можливо, ні. Яким би не був вирок, моя репутація загублена, – він знову зробив ковток. Кафце більше не дивився на брата – слухав і тремтів. – І що далі робити я не знаю… як жити з цим. Без нікого і нічого.

– Що б не приготувала доля, все можна подолати, – Кафце усміхнувся, а собі додав: «навіть пекло».

Ройзенд криво усміхнувся. У його ясних очах майнув злий вогник, який уже був частиною міністра короля.

– Кафце, навіть ти в це не віриш.

– Ти помиляєшся, я вірю, звичайно. Віра для мене як келих води. Я живу, щоб вірити, – ясними очима Кафце подивився на Ройзенда, який схилив голову і бовтав червону рідину в склянці. На худе від незгод обличчя падали короткі пасма чорного волосся, лягаючи страшними стрічками на світлій шкірі.

– А я живу, щоб досягти вершини, Кафце. Я не можу впасти.

– Якщо ти невинний, то янголи не зроблять тебе вбивцею, – заперечив Кафце. У якусь мить навіть йому стало страшно; його так не лякали демони, як рідний брат.

– Я батько, який не знав, що моєї дитини немає в живих. Її тіло з’їв вогонь. Я винен так чи інакше, це лише питання часу. І…

– І що? – уважний погляд не дуже сподобався Ройзенду, тому той стиснув плечима і зробив ще ковток. На губах залишився червоний слід, наче він пив саму кров, а вино віддавало виноградом, путаючись у теплому повітрі та кислому смаку іншого вина.

– Наш король оплакував мою доньку. Викликав янголів, щоб вони повідомили, де вона, але ті янголи, що були з нею, загинули. Не залишилося нікого. Тому всі знають, що вона у пеклі.

Кафце здалося, що у нього забрали повітря, вибили важким ударом і зламали серце, тому що воно почало битися так дивно: то тихо, то голосно. Крик серця та душі полоснув по обличчю. Він опустив погляд, затримавши дихання.

Пекло. Знову пекло.

Знову дівчина у пеклі. Чому?!

– І я задаю собі питання, чому вона у пеклі?! – Ройзенд дивився прямо. – Тому, що чортовий король умовив янголів приглядати за нею. Вони поквиталися з ним, зі мною, з янголами, вбивши мою доньку! Це не можна вибачити. Всі вони винні, але завтра зроблять винним мене і будуть жити з цим далі. Спокійно і тихо, в мирі та злагоді, поки душа доньки у пеклі через них, а я буду страчений або сидіти у в’язниці. Я ненавиджу твоїх янголів, Кафце, ненавиджу так, ніби вбив кожного з них.

Кафце відчував емоції брата яскраво і чітко, немов між ними не було каламутного сірого скла, і дихав тяжко, одним вдихом схопивши в себе все, що сказав брат. Авжеж, у його словах є правда. Демони роблять так з особливими людьми дуже часто. Вбивають їх охоронців, забирають душі і насолоджуються перемогою темряви.

– Я буду з тобою, брате. До кінця.

– Тобто ти не заперечуєш, що таке трапляється? Кафце, ти ж краще їх знаєш, ніж я, – Ройзенд з цікавістю подивився на брата. Вогонь злоби ще горів у його зіницях, виблискуючи демонічним сяйвом, метушливою пітьмою і зірками самого чистого нічного неба. Кафце не розумів, але дуже хотів зрозуміти, наскільки брат близько до пекла та безумства. Йому здалося, що дуже близько. Він уже навіть відчував це томне жарке дихання, що немов коханка прилягала до грудей і звала за собою. Кафце ще не хотів бігти за нею, але Ройзенд, здається, вже був там, на диявольському троні та в чорній короні. Мурахи бігли по шкірі.

– Раніше таке траплялося. Про це писали у книгах, – говорити про це було важко. Кафце ледь вимовляв слова, язик путався, – і в газетах. Але дуже рідко.

– Та буває. І король про це знав. Якби не янголи, то ніхто б не зацікавився моєю донькою!

Кафце покачав головою. У Ройзенда завжди були винні всі, крім нього.