Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

— Вона вимагала документи, і я їх віддав.

Остер скривився так, ніби почув цілковиту нісенітницю. Геміш поряд із ним утупився у власні черевики.

— Коли прибудемо в Саґсай Голм, заберемо їх у неї.

— А тоді що? — глибокою луною озвався голос Пая.

— Тоді додому, — відповів Вест.

— Отак просто? Ніби нічого й не сталося?

Вест надовго замовк, а вони чекали на його відповідь. Коли я вже вирішила була, що ось тепер нарешті заговорить, той розвернувся й рушив назад до своєї каюти.

Усі решта витріщилися одне на одного.

— То що, тепер ми на Голланд працюємо? — У голосі Вілли забринів метал.

Я потерла обличчя.

— Не працюємо ми на неї.

Остер прочистив горло.

— Певно, звучить так, що працюємо ми саме на неї.

— Ми заберемо все назад, — пояснювала, відчайдушно мріючи, щоб мені повірили. — Голланд потрібна я, а не «Жоржина».

Геміш завозився з ниткою, що висоталася на прузі жилета.

— Як я вже втомився від того, що мене постійно втягують у твої сімейні справи, Фейбл.

— Я й сама цьому не рада, — буркнула я.

Це було чутно з Віллиних слів. Видно з усіх їхніх облич. Стільки років ними заправляв Сент, а тепер Голланд захопила найдорожче для них у світі — їхній дім. Я не порятувала їх своїм «Жайвором».

Навпаки, втягнула в пастку. Власного виробництва.

Скупчення Юрі ще не показалося в темряві. Я стояла біля леєра на носовій частині, споглядаючи місячні відблиски на поверхні моря. Чула їх навіть із такої висоти — тихі наспіви коштовних каменів, що ховалися під рифами внизу.

Цей ланцюжок островів відомий: звідси походить чи не більша частина каменів, на яких тримається торгівля коштовностями і в Безіменному морі, і на Звуженні. Згори їхні гребні схожі на сплетіння судин, які пульсують у сталому сердечному ритмі.

Зачувши металевий брязкіт, я озирнулася: біля штурвала Кой перекидав ремінь через плече. Він проспав увесь час, що ми йшли до Скупчення Юрі, і, щойно прокинувся, до нього прикипіли всі погляди. Удаючи, ніби нічого не помічає, він перейшов на верхню палубу.

У руках заблискотіли добувацькі інструменти, що я доручила Гемішеві дістати для Коя: тепер він по черзі засовував їх у ремінь. Ми працюватимемо від світанку до заходу сонця, не маючи можливості нагострити відбійні молотки чи полагодити поламані кайла на березі. Геміш замовив на всю нашу трійцю інструментів із добрячим запасом.

Кой, недбало вдивляючись у воду, заклацнув ремінь на стегнах.

— На вигляд доволі сумирно.

— Еге ж, — кивнула я.

Він мав на увазі течії. Вони й мені спали на думку. На схемах, виданих Голланд, були прискіпливо занотовані всі припливи й відпливи, а на Джевалі

нам доводилося мати справу з куди більш непередбачуваними водами.

— Ти мені нарешті скажеш, що маю там шукати? — поцікавився Кой.

Цієї миті я й боялася. Насправді була певна: якби повідомила Коєві всю правду в таверні, він би ні ногою не ступив на «Жоржину».

Я витягла із-за пазухи бортові журнали Голланд, дістала пергаменти зі шкіряного чохла.

Простягнула Коєві, той забрав, розгорнув. Пробіг схему поглядом, очі звузилися.

— Опівнічний камінь, — глузливо посміхнувся. — А ти ще божевільніша, ніж мені здавалося.

Це зауваження я пропустила повз вуха.

— Непрозорий чорний камінь. Фіолетові вкраплення. Це все, що тобі варто знати.

— Добре, що ви заплатили мені заздалегідь. — Віддав мені пергамент.

Остер піднявся з підпалубних приміщень із двома глиняними чашками, над якими здіймалася пара, і я зіскочила до нього. Одну чашку вручив мені. Прилинув гіркуватий аромат міцного чорного чаю.

Сьорбнула, поморщилася.

— Сподіваюся, це не все!

— Та дудли скільки влізе, — насмішкувато вишкірився той.

Пай відв’язав від леєрів на шканцях один кошик, передав його вниз Гемішеві, який складав вантаж. Глипнув на мене через плече, угледів чашку.

Найважче з усіх на борту буде помиритися з Паєм. Любов і ненависть у його серці, схоже, сплелися так тісно, що решті почуттів місця не лишилося.

— Що Генрік мав на увазі, коли назвав Пая твоїм ласкавцем? — спитала, ковтнувши ще.

Остер сперся на леєр, стишив голос, щоб не почув Пай.

— Я познайомився з Паєм у порту, коли працював на Генріка. Пай був матросом у команді торговця середньої руки, який майже щотижня виходив із Бастіана й вертав назад. — Він покрутив чашку в руці. — Не минуло й місяця, як я став дочікуватися його судна в гавані.

Навіть у темряві я побачила, як він зашарівся.

— І що далі?

— І невдовзі Пай дотямив, що я працюю на Ротів. Коли дійшло до… — Він затнувся, знову зиркнув через плече. — Генрік дізнався про нас — і не схвалив. Ми були разом, мабуть, уже з рік, коли мені мало не перерізали горлянку за спробу поцупити для дядька товар у торговця хлібною. Перед цим Пай казав мені, що воліє, щоб я порвав із родиною, але ще не підбив останньої риски. До того самого випадку. Одного вечора, перш ніж рушити з порту, він розшукав мене й переконав кинути Бастіан і Ротів. Якби я цього не зробив, то нашим стосункам настав би кінець.

— Ти мав обирати. Між ним і родиною.

— Саме так. — Остерові очі стали геть бліді, найтоншого відтінку срібла. — Пай прочув, що один вітрильний майстер готовий заплатити купу монети, аби його підпільно вивезли з Бастіана, і погодився його взяти. Мало не загинув, але все вдалося.

— Лео? — вихопилося в мене.

Остер усміхнувся у відповідь.

Лео — вітрильний майстер, який перекваліфікувався у шевця і завів собі текстильну крамницю в Північному Файґу, що в Серосі. І саме він урятував «Жоржину», змайструвавши нам набір вітрил, коли інші майстри відмовлялися від нашого замовлення.

— Десь він там щось не поділив із Голланд, тож мав зникнути. За кілька днів Пай виринув під моїми дверима з трьома гаманами монети й повідомив,