Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

Так хотілося простягнути руку й торкнутися його. Обійняти. Та навколо нього вже зросли високі стіни.

— Я добуду документи назад, — повторила я. — Хай що для цього знадобиться.

Вест підійшов до мене. Навіть у холодній каюті було відчутно тепло його тіла.

— Ми все це зробимо — і досить нам Сента. — Він потягнувся до мене, обома руками схопив за лацкани і притягнув до себе. — Пообіцяй мені.

Зазирнула в його обличчя і відповіла без анінайменшого вагання:

— Обіцяю.

Нічне море, немов чорна безодня, розкинулося навколо «Жоржини», на обрії розчиняючись у чистому темному небі.

Я піднялася сходами нагору, де на шканцях сиділи Пай із Остером, тримаючи миски з юшкою. Над кораблем запала тиша. Звук, із яким корпус судна розрізав хвилі, лунав немов тихий шепіт.

Геміш від заходу сонця спав у кубрику. Цікаво, чи це не тому, що досі не зміг уторопати, як учинити з Вестовою таємницею? Ще трохи часу — і Геміш у всьому зізнається.

Із затіненої носової частини долинало Коєве хропіння. У місячному світлі видно було лиш його схрещені ноги.

Над палубою, понад моєю головою, промайнула тінь; я позирнула нагору — на грот-щоглі сиділа Вілла. Умостилася на стропі, закинула голову й роздивлялася зорі.

Я трохи повагалася, відтак ухопилася за гаки й теж полізла нагору, здіймаючись над «Жоржиною» у потоках холодного вітру. У ньому бриніла крига, мороз кусав, пробираючись під шкіру.

Знайшла місце поряд із Віллою, всілася, проте боцманка не звернула на мене уваги. Її довгі сплутані рудувато-брунатні пасма були забрані назад, від чого худе обличчя здавалося суворішим.

— Що тобі треба? — нарешті глухо спитала вона.

Я обхопила щоглу, притиснулася до неї.

— Подякувати тобі.

— За віщо?

Я поглянула на небо за нею: там віхтями скручувалися хмари.

— За те, що відшукала мене.

Від почуттів, що мене сповнювали, слова прозвучали якось інакше.

Чи помітила це Вілла, по ній не було зрозуміло.

— І чи багацько з того користі?

— Я не просила його так чинити. Збиралася все зробити самотужки.

— Та мені байдуже, Фейбл, — відказала та. — Ти все це зробила заради себе самої. Як і завжди.

— Що? — Я випросталася, перехопила її погляд.

— Із тої миті, як ти ступила на цей корабель, ми всі робимо те, чого ти прагнеш. А насправді це почалося ще раніше: ми завжди тринькали монету, щоб дістатися Джевала.

— Я про це не просила.

— Та яка різниця! Поки ти була на тому острові, Вест не міг від нього відчепитися. А коли тебе мало не вбили, ми попалися на гачок, довелося тягти тебе через Звуження, щоб відшукати Сента.

— Я…

Але вона не дала мені договорити.

— І коли все розвалилося, хто прийшов відшкрібати тебе від підлоги в таверні? Я. А хто ризикував головами, щоб доправити тебе до Грозових Тенет? Усі ми.

— Із «Жайвором» ви не зробили мені жодної послуги, Вілло. Якби я його не мала, «Жоржина» без вітрил досі б ниділа на якорі в Серосі.

— Та я була б тільки рада! — крикнула вона.

Тільки коли місячне сяйво знову торкнулося її обличчя, я помітила: Вілла плаче. І то були не злі сльози. А сумні. Безвідрадні.

— Якби Вест утратив «Жоржину», я б могла піти, — здавлено видихнула вона. — Але ти її зберегла. Потім я знову сподівалася: нарешті він здихався Сента, і ще він має тебе, тож я тепер вільна. Але ж ні: ми перетинаємо Звуження, щоб тебе відшукати, а ти там уже угоди укладаєш. Робиш що заманеться. Хоч трава не рости.

Серце впало: у певному сенсі вона мала рацію. Я не враховувала, чого це все коштуватиме Віллі. Жодного разу. Вона ж казала мені, що зрештою знайшла спосіб піти з «Жоржини». Знайшла спосіб звільнитися. А я позбавила її цієї можливості, хоч і ненавмисно.

— Ти не повідомила йому, що збираєшся піти, так? — перепитала я.

— Не повідомила.

— Чому?

Та пирхнула.

— Ти не знаєш, який він був раніше. До того, як став працювати на Сента. Я думала, раз ми з ним уже розібралися, повернеться той Вест, котрого я знала. Та коли ти тоді зникла в Дерні, він знову став таким. Він… просто зник.

— Я чула про кораблі. Що там сталося?

— Неважливо. Це не мій брат. Це те, що зробив із нього Сент. — Вона витерла щоку. — Він був готовий усе на Звуженні покинути, щоб тебе розшукати. На що ще він ладний заради тебе, Фейбл?

Не знаю, що вона хотіла від мене почути. Я все це

розуміла. На її погляд, я робила із Веста те саме, що й мій батько. І ще чутно було у Віллиному голосі, як вона тепер шкодувала, що тієї ночі пішла в таверну. Що порадила мені попроситися в команду.

— Він дарма змусив команду йти до Скупчення Юрі, — сказала я. — Просто злякався.

— Це через тебе в нього з’явилося те, за що можна лякатися.

Нарешті вона поглянула на мене. І в її очах я побачила тисячі не вимовлених уголос слів.

Це була правда. І саме тому Сент жив за своїми правилами і мене їх навчав.

Внизу прочинилися двері капітанської каюти, крізь шпарину на палубу плюснуло світло ліхтаря. Із напіврубки вийшов Вест, і навіть з висоти щогли було видно, яке в нього виснажене обличчя.

— Треба поговорити, — гукнув він до нас нагору, а відтак глянув на шканці. — Із усіма.

Вілла пильно роздивилася брата, тоді полізла вниз. Команда тихо зібралася навколо штурвала, усі зиркали одне на одного, а Вест заправляв волосся за вуха. Він нервувався.

— Мені треба вам дещо повідомити.

Усі чекали.

— Голланд забрала судновий патент на «Жоржину», — на одному подиху видав він.

— Вона… що? — Голос Пая було не впізнати. У ньому бринів відчай.

У