Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

— Це що таке?

— Не знаю, — прошепотіла я.

Голланд прямувала пристанню, утупивши погляд у море, вона не зводила з нього очей. Відблиски призахідного сонця танцювали на її обличчі, від них плащ палав, немов розпечене залізо, яке сунули у вогонь. Підвела руку, охоронці зупинилися й дали їй пройти останні кроки на самоті.

Зупинилася перед нами, тепло всміхнулася.

— Хотіла вас проводити.

— Саме вчасно, — зиркнув на неї Вест.

За Голланд чимчикував Геміш, вносячи якісь нотатки у свої записи. Він мало не врізався в одного з охоронців, той схопив його за комір і відштовхнув убік. Нарешті скарбник звів очі від пергаментів — і так отетерів, ніби просто зараз звалиться від потрясіння. Обережно обійшов Голланд і став поряд із нами.

— Побачимося в Саґсай Голмі, — сказала я, повертаючись до штормтрапа.

— Усе, що мені потрібно перед тим, як ви рушите, — це документи. — Вона глузливо посміхнулася і розкрила долоню.

— Що? — видихнула я.

— Судновий патент. На «Жоржину».

Вест на крок підступив до неї, і охоронці теж підсунулися, стискаючи руків’я коротких мечів.

— Ти з глузду з’їхала, якщо вирішила, що я здатен…

— Ти мені не довіряєш, — примружилася та. — І я тобі теж не довіряю. І не маю жодної гарантії, що ви підете на Саґсай Голм або що віддасте мені опівнічний, якщо його знайдете. Я вимагаю здати мені документи на «Жоржину» — або ж угода скасовується.

Вест поряд спалахнув. Плечі наїжачились, обличчя розчервонілося.

— Не віддамо ми патенту, — сказала я.

— Немає чого перейматися, якщо ти збираєшся виконати свою частину угоди, Фейбл. Що ти втрачаєш?

Проте ми всі знали відповідь на це запитання. Я втрачу Сента.

Вест повернувся до Геміша. Той мав

приголомшений вигляд.

— Це ж явно не всерйоз, — промимрив він, округливши очі за скельцями окулярів.

Вест вичікувально простягнув до нього руку. Нагорі, на палубі, решта команди працювала, готуючи «Жоржину» до відплиття.

Я з жахом спостерігала, як Геміш витягає з-за пазухи потріпаний конверт.

— Весте, ні, не треба.

Потягнулася до нього, та він відсунувся, забрав документи в Геміша й віддав їх Голланд.

Голланд розкрила конверт, дістала складений шмат пергаменту. У правому верхньому куті була відтиснена печатка Торговельної ради Звуження, чорним чорнилом стояв підпис експерта. У графі «власник» зазначене ім’я Веста.

Голланд зі вдоволеним виглядом сунула патент назад у конверт.

А Вест уже ліз нагору трапом. Уже зник за леєром. Звідти долинув його крик:

— Підняти якір!

— Побачимося в Саґсай Голмі. — Голланд розвернулася, підібрала поли плаща й пішла.

Я вилаялась і полізла за Вестом. Забралася на палубу, а там Кой улігся коло бухти мотуззя, заклавши руки за голову. Вілла зісковзнула з бізань-щогли, зиркнула на нього й рушила до станового якоря на допомогу Паєві.

Геміш, забравшись нагору трапом, пробурмотів щось собі під ніс, і ми з ним задивилися на Веста: що ж тепер робитиме? Той продивлявся Паєві записи у штурманському журналі, і від нього віяло таким холодом, що я затремтіла.

Геміш невпевнено зиркнув на мене.

— Так і валятимешся там? — кинула Вілла.

Озирнулася на неї: вона згори дивилася на Коя.

— Еге ж. — Той легковажно всміхнувся. — А якщо приплатите, то можу й до команди.

У Вілли щоки спалахнули від злості. Повернулася до якоря. Кой самовдоволено постукував пучками пальців по ліктях, краєчком ока позираючи на боцманку.

У голові луною озвалося Кловове попередження. Поки дістанемося Саґсай Голма, «Жоржина» може залишитися без команди.

— Що це було? — поцікавився Пай, кивнувши на пристань, яку вже покидала Голланд.

Вест прямував до штурвала, усю увагу зосередивши на вітрилах.

— Нічого не було.

Решта команди теж не могла второпати, що сталося. А Вест не збирався їм повідомляти. Геть збентежений Геміш стискав свій гросбух.

Вест передав штурвал Паєві, смикнув підборіддям у напрямку правого борту.

— Назирай за ним.

Він мав на увазі Коя, який і досі напівлежав на мотуззі, споглядаючи, як Вілла відв’язує линви.

Пай у відповідь знехотя кивнув, Вест розстібнув куртку і зник у напіврубці.

Озирнулася на Геміша, той звів брови. Засмучений. Розмірковував, на яку позицію має пристати. Прикрити Веста чи розповісти команді, що той накоїв?

Я зайшла за Вестом у його каюту, зачинила за собою двері. Капітан стояв біля ліжка за столом і вписував у штурманський журнал якісь розрахунки. Губи безгучно повторювали занотовувані цифри. Зрештою глянув на мене — так само відсторонено, як і того ранку в таверні.

— Схоже, завтра до настання ночі можемо бути на місці, якщо вітер триматиметься, — повідомив, згорнувши зошит.

Перо впало на стіл і відскочило вбік.

Кивнула, чекаючи, що ще він скаже. А він мовчки підійшов до бюро, висунув шухляду й поклав журнал досередини. Неуважно посовав мапи на столі. Я підступила ближче, намагаючись зазирнути йому в очі, та він відсунувся далі.

Я зітхнула.

— Не треба було цього робити. Віддавати Голланд документи.

Від того, як випнулися м’язи на його шиї, мені раптом стало гаряче, у животі закрутило.

— Я не дозволю тобі втратити «Жоржину», Весте. Обіцяю.

Той пирхнув, похитав головою.

— Не можеш ти цього обіцяти.

— Можу.

Губи затремтіли, і я міцно закусила нижню.

Вест схрестив руки, став біля вікна, спершись на стіну. Курячі боги торохтіли, погойдуючись на вітерці. Видно було, як від думок, що його обсіли, потемнішали очі, і він весь напружився.

— Треба розказати їм про документи, — завважила я.

— Такого вони точно не прагнуть почути.

— Неважливо. Вони варті того, щоб це знати.

— Ти не розумієш, — ледь видихнув він.

— Розумію.

— Ні, не розумієш. У тебе є Сент. Тепер у тебе є Голланд. — Він глитнув. — А ми? Я, Вілла, Пай, Остер, Геміш… Усе, що ми маємо, — хіба одне одного.

— Нащо тоді ти прирік їх на це?

Він знову глитнув.

— Бо не можу