Читати книгу - "Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська"

Я стояла біля вікна, спостерігаючи за тим, як вечірнє небо плавно занурюється в сутінки, а потім - у чорнильну чорноту ночі. Рідкісні ліхтарі освітлювали дорогу, і від їхнього слабкого світла стало ще темніше всередині мене. Внутрішній морок, тиша і цей гнітючий тягар невирішених запитань дедалі сильніше обрушувалися на мене. Ігор був поруч. Як довго я цього чекала? Як довго мріяла знову побачити його? Але тепер, коли він був тут, усе здавалося неправильним. Неймовірно жорстоким.

"Я все ще кохаю тебе", - його слова повторювалися в моїй голові, ніби старий заїжджений програвач, який не може перестати грати одну й ту саму мелодію. Який же це був абсурд. Після всього, що він зробив. Наче він всерйоз вірить, що можна просто повернутися і стерти всі сліди болю. Що його зізнання якось змінить ту прірву, що тепер лежала між нами. Я не могла дихати. Я не могла навіть поглянути на нього. Мій світ завалився ще раз, коли він увійшов у цей дім із немовлям на руках. Дитиною Каті. Наче він хотів довести, що його зрада була справжньою, реальною, і що її наслідки тепер мають стати моєю долею.

***

- Ти можеш що-небудь сказати? Коли ваше весілля? - його голос пролунав з-за спини. Він стояв позаду мене, немов привид минулого, якого я не могла прогнати. Тон його був м'яким, але вимогливим. Він завжди знав, як натиснути на болючу точку. Як змусити мене зламатися.

Я повільно розвернулася, насилу тримаючи себе в руках.

- Що я маю сказати, Ігоре? - мій голос тремтів, як тремтять скляні статуетки перед тим, як розбитися на дрібні осколки. - Що ти хочеш почути? Ще не вирішили остаточно, алев же скоро. 

Він підійшов ближче, і мені довелося зробити крок назад. Моя спина вперлася в холодне скло вікна, а в грудях усе ще горів той нестерпний біль, який не давав мені видихнути. Я відчувала, як мої руки стискаються в кулаки, але це не давало мені сил. Жодних. Лише порожнечу і слабкість.

- Ти маєш зрозуміти, що все не так, як здається, - його голос був наповнений втомою. Він виглядав інакше - старший, спустошеніший. Не той чоловік, якого я колись кохала. Його очі - тьмяні, потемнілі, наче згаслий вогонь - більше не дивилися на мене з тією пристрастю, з якою я звикла.

- Не так, як здається? - я підняла руки, і всередині мене закипіла лють. - І як це має виглядати, Ігоре? Ти пішов. Ти обрав іншу. Катя завагітніла від тебе. І тепер її дитина - тут, у моєму домі, на моїх руках! Що, чорт забирай, має виглядати не так, як здається?

Слова виривалися з мене, як ураган, руйнуючи все навколо. Але вони не торкалися його. Він не реагував на мій біль так, як я очікувала. І це вбивало мене ще більше. Він просто стояв, дивився на мене своїми порожніми очима і намагався щось довести.

- Катя шантажувала мене, - вимовив він нарешті, і мені здалося, що весь світ раптом завмер. - Ти думаєш, що все це було просто зрадою? Але вона знала про мене все. Про мої борги, про те, що я загруз. Вона погрожувала розповісти тобі... Вона викрала документи, які могли б відправити мене до в'язниці.

Я застигла. Мої думки металися, немов загнані в пастку тварини, не знаходячи виходу. Шантаж. Борги. Документи. Він каже це, ніби це хоч якось виправдовує його. І чому тільки зараз? Це що ще одна брехня? Спосіб повернутися? 

- Ти хочеш сказати, що Катя погрожувала тобі? - мій голос тремтів, але не від страху, а від зростаючої люті. - Ти хочеш сказати, що це - все, що ти можеш мені запропонувати? Ще одну брехню, ще одне виправдання?

Він подивився на мене, не кліпаючи, його обличчя стало жорстким.

- Це не брехня, Інно. Я був у повній дупі. Я програв гроші, які взяв у борг. Катя все дізналася. Вона тримала мене на гачку. Я не міг піти від неї, - він говорив це з такою переконливістю, що я на мить навіть повірила йому. Але потім усе звалилося.

- Ти брешеш, Ігоре. Ти брешеш, - я подивилася на нього з презирством. - Ти просто жалюгідний. І все це - жалюгідне виправдання твоєї зради.

Але він не відступив. Навпаки, його обличчя стало ще похмурішим. Він зробив крок до мене, і я раптом зрозуміла, що вже не контролюю ситуацію.

- Ти нічого не розумієш, - його голос був тихим, але в ньому чулася загроза. - Ти не уявляєш, у якій я був пастці. Вона могла зруйнувати все, що в нас було. Ти думаєш, я не намагався повернутися? Я боровся з цим, але... я був у боргах. І тепер... тепер у мене є тільки ти. Тільки ти, Інно. Без тебе все це - ніщо.

Я завмерла, дивлячись на нього. Його обличчя здавалося таким чужим, і водночас - таким знайомим. Скільки разів я дивилася на нього так само? Скільки разів прощала про себе аби тільки повернувся?

Але зараз було щось інше. Щось, що руйнувало мою впевненість, моє бажання рухатися далі.

- Катя мертва, - він говорив так, ніби це пояснює все. - Але я все ще тут. З тобою. Я хочу бути з тобою.

Мої руки затремтіли. Скільки разів мені потрібно було переживати це?

- Ігоре, ти зламав мене, - тихо промовила я. - Ти розірвав мене на частини, коли пішов. І тепер... тепер ти знову намагаєшся увійти в моє життя, ніби нічого не сталося?

Я стояла перед ним, і кожен погляд, кожне слово обпалювало мене зсередини. Він дивився на мене так, ніби я все ще належала йому. І це вбивало мене найбільше. Я не могла так більше. Я більше не могла бути тією жінкою, яка просто чекала на нього. Яка прощала. Яка вірила.

- Мені все одно, що Катя погрожувала тобі, - сказала я, ледве стримуючи сльози. - Ти вибрав її. Ти вибрав її, а не мене. І тепер у тебе є її дитина. Це твій вибір, Ігор. А я... Я більше не хочу бути частиною твоєї брехні.

Він не відповів. Просто стояв переді мною, дивився, немов я сказала щось нестерпно жорстоке. Але що могло бути більш жорстоким, ніж усе, що він уже зробив?

Я повернулася до нього спиною, щоб піти, але його голос зупинив мене.

- Ти все ще любиш мене, - сказав він тихо. Ці слова, які я колись хотіла почути, тепер завдавали мені нестерпного болю. - Ти не можеш заперечувати це. Ми можемо все почати спочатку.