Читати книгу - "Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити"

Якось в Англії я зустрів пастуха із величезною розумною вівчаркою. Я відверто милувався собакою, і сказав про це пастухові. Я попросив його розповісти, як він виховував свого пса. Розпрощавшися з цією парою, я рушив далі, але невдовзі обернувся і побачив, що собака поклав свої лапи на плечі пастуха, а пастух його пестить. Моя зацікавленість його особистістю і його улюбленцем ощасливила пастуха. А частинка його щастя перепала і нам із собакою».

Чи можете ви уявити собі, що людина, яка потискує руку носильнику в готелі, висловлює співчуття кухарям і захоплюється чужими псами на вулицях, звернеться по допомогу до психіатра? Чи можете ви уявити таку людину засмученою і знервованою? Навряд чи. Китайське прислів’я каже: «Пахощами троянди віє від руки, що її подарувала».

Якщо ви чоловік, то не читайте цього абзацу. Він не зацікавить вас. Адже я розповідатиму тут, як одна стурбована нещасна дівчина змогла підкорити серця одразу кількох парубків. Всі вони запропонували їй побратися з ними. Зараз ця дівчина вже стала бабусею. Кілька років тому я приїхав у місто, де вона мешкала, щоб прочитати лекцію, і вона запросила мене до себе в гості. Ранком вона взялася відвезти мене на станцію за п’ятдесят миль, щоб я встиг на швидкий потяг до Нью-Йорка. Дорогою ми розговорилися про те, як набувати друзів, і вона сказала: «Містере Карнегі, я хочу вам розповісти те, в чому ніколи нікому не зізнавалася, навіть своєму чоловікові». (До речі, ця історія не настільки цікава, як ви, можливо, сподіваєтеся.) Вона розповіла мені, що виховувалася в родині, яка належала до аристократичних кіл Філадельфії. «Трагедія мого дитинства й юності, — сказала вона, — полягала в тому, що ми були бідні. Я не могла дозволити собі жити так, як жили інші дівчата мого кола. У мене не було елегантних суконь. Я роками носила одяг, аж поки не виростала з нього. Моє вбрання не пасувало мені і було старомодним. Я почувалася приниженою, й мені було так соромно, що я плакала ночами. Коли я вже цілковито поринула в розпач, мені сяйнула рятівна думка. Я вирішила завжди розпитувати своїх кавалерів на вечірках про їхнє життя, погляди і плани на майбутнє. Я ставила ці запитання не тому, що мене цікавили відповіді на них. Я робила це лишень для того, щоб відволікти їхню увагу від моєї старомодної сукні. Але сталося диво: чим більше я слухала розповіді юнаків про себе і що більше дізнавалася про їхнє життя, то цікавіше мені було спілкуватися з ними. Захопившись бесідою, я сама іноді забувала про свій непоказний одяг. І це ще не все! Оскільки я була гарною слухачкою і заохочувала юнаків розповідати про себе, вони почувалися щасливими і наступного разу знов шукали мого товариства. Незабаром хлопці почали сперечатися за право супроводжувати мене додому, а ще трохи згодом одночасно троє юнаків запропонували мені взяти з ними шлюб».

Дехто з читачів, напевне, скаже: «Всі ці балачки про інтерес до інших людей — цілковита нісенітниця! Безглузді релігійні вигадки! Все це не для мене! Мені треба заробляти гроші. Я збираюся скористатися з життєвих благ, причому зараз. Мені начхати на ці теревені!»

Чи заперечуватиму я вам? Нітрохи. Це ваша думка, ви маєте на неї право. Але якщо ви маєте рацію, то помиляються всі великі філософи й мудреці, — Христос, Конфуцій, Платон, Аристотель, Сократ, Святий Франциск. Якщо ж посилання на цих духовних вчителів викликає у вас лише зневажливу посмішку, то давайте звернемося за порадою до атеїстів. Ось що казав про це найвідоміший американський атеїст двадцятого століття Теодор Драйзер. Він глузував з усіх релігій, називав їх казками і вважав, що життя — це «повість, яку переказав дурень: у ній багато слів і емоцій, немає лише змісту». Але Драйзер дотримувався Христової заповіді про служіння людям. «Для того щоб вона [людина] могла хоча б чомусь радіти протягом відведеного їй відрізку часу, — писав Драйзер, — вона повинна міркувати і складати плани щодо того, як поліпшити не лише своє життя, а й життя інших людей, оскільки радість, яку вона відчуває, зумовлена тим, наскільки вона радіє за інших, а інші — за неї».

Якщо ми хочемо «поліпшити не лише своє життя, а й життя інших людей», як ото пропонував Драйзер, нам треба поспішати. Час минає. «Цим шляхом я пройду лиш раз, тому вже зараз потрібно зробити якийсь шляхетний вчинок або принести добро. Не слід відкладати цього, не можна втрачати такої нагоди, бо мені не дано пройти цим шляхом знову».

Отже, якщо ви хочете позбутися хвилювань і знайти душевний спокій, дотримуйтеся Правила 7.

Забудьте про себе, зацікавившись іншими. Щодня робіть добро, яке осяє радісною усмішкою чиєсь обличчя.

Резюме Частини IV

Сім способів сформувати у себе позитивне мислення

Правило 1

Наповніть свій розум думками про спокій, мужність, здоров’я і надію, адже «наше життя — це те, що ми про нього думаємо».

Правило 2

Ніколи не намагайтеся зводити рахунки з вашими ворогами, тому що цим ви завдасте собі значно більшої шкоди, ніж їм. Наслідуйте приклад генерала Ейзенхауера: жодної хвилини не витрачайте на думки про людей, які вам не подобаються.

Правило 3

1. Аби не хвилюватися через невдячність, просто не чекайте на подяку. Пам’ятайте, що Ісус вилікував десятьох хворих на проказу за один день — і лише один із них подякував Йому. Чому ви сподіваєтеся отримати більшу вдячність, ніж Христос?

2. Пам’ятайте, що єдиний шлях стати щасливим полягає не в очікуванні подяки за свої вчинки, а в тому, щоб робити добро задля власної втіхи.

3. Пам'ятайте, що вдячність — це риса характеру, яку можна виховати. Тому якщо ви хочете, щоб ваші діти були вдячними, — навчіть їх цього.

Правило 4

Помічайте позитивне у своєму житті й не зважайте на негативне.

Правило 5

Не наслідуйте інших. Віднайдіть себе і будьте самими собою, адже «заздрість — це невігластво», а «наслідування — самогубство».

Правило 6

Якщо вам дістався лимон, спробуйте зробити з нього лимонад.

Правило 7

Забудьте про себе, прагнучи дати хоч трохи щастя іншим. «Роблячи добро іншим, ви допомагаєте передусім собі».