Читати книгу - "Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити"

Частина V

Ідеальний спосіб здолати неспокій

Розділ 19

Як мої батьки боролися з неспокоєм

У нас рідко бували гроші — хіба що раз на рік, коли продавали свиней. У крамниці ми обмінювали масло і яйця на борошно, цукор та каву. Коли мені було дванадцять, на себе я міг витратити не більше п'ятдесяти центів на рік. Досі пам'ятаю, як ми поїхали на святкування Дня незалежності й тато дав мені десять центів, які я міг витратити на власний розсуд. Я почувався, як індійський раджа.

До сільської школи, що складалась з одного класу, треба було йти цілу милю. Мені доводилося ходити, коли снігу було по коліна, термометр опускався нижче двадцяти восьми градусів за Цельсієм. До чотирнадцяти років я не мав ні гумових чобіт, ні калош. Взимку мої ноги були мокрі й мерзли. Я навіть не мріяв про те, щоб ходити в теплому взутті.

Мої батьки тяжко працювали по шістнадцять годин на добу, ми постійно були у боргах і боялися неврожаю. Одним з моїх найперших спогадів є повінь, яка заливає наші посіви та курники, змітаючи все на своєму шляху. З року в рік наші свині дохли від холери, і ми спалювали їх. Я можу заплющити очі і пригадати сморід горілого свинячого м'яса.

Одного року повені не було. Ми зібрали гарний урожай зерна, збіжжям відгодували корів. Але це не допомогло: того року ціни на велику рогату худобу у Чикаго впали. За свою худобу ми отримали всього на тридцять доларів більше, ніж заплатили за молодняк весною. Тридцять доларів за рік роботи!

Хоч що ми робили, а мали тільки збитки. Й досі пам’ятаю телят, яких купив мій тато. Ми годували їх три роки, потім відігнали у Мемфіс в штаті Теннессі — й отримали менше грошей, ніж заплатили за них три роки тому.

Після десяти років тяжкої роботи ми були по вуха у боргах, наша ферма була заставлена. Хоч як ми старалися, та не могли заплатити навіть проценти за кредитом. Банк, який тримав заставу, ображав батька й погрожував забрати ферму. Татові було сорок сім років. Він працював понад сорок років і не мав нічого, крім боргів і приниження. Батько не міг цього витримати. Він тривожився. Його здоров’я похитнулося. Він не хотів їсти й, попри тяжку фізичну роботу, мусив приймати ліки для покращення апетиту. Він втрачав вагу. Лікар сказав мамі, що він може померти через півроку. Батько так тривожився, що втратив волю до життя. Мама розповідала, що коли одного разу тато пішов до повітки нагодувати коней, видоїти корів і затримався там, то вона побігла за ним, з жахом думаючи, що зараз побачить його у петлі. Одного разу він повертався з Меривіля, де банкір погрожував закрити іпотеку, зупинив коней на мосту через Річку 102, зліз із воза й довго стояв над водою, міркуючи собі, чи не кинутися б оце у воду та й покінчити з усіма прикрощами.

Через багато років тато розповів мені, що зупинила його глибока віра моєї мами у те, що як любиш Господа й дотримуєшся Його заповідей, то все буде гаразд. Виявилося, що мама таки мала рацію. Все скінчилося добре. Тато прожив іще сорок два щасливих роки й помер у 1941 році у 89-річному віці.

Упродовж усіх цих років моя мама ніколи не хвилювалась. Про всі турботи вона розповідала Богові в своїх молитвах. Щовечора перед сном вона читала главу з Біблії; часто мама або тато повторювали слова Ісуса: «У домі Батька мого велика обитель ...Я іду приготувати місце вам ...щоб і ви були там, де я». Потім ми вклякали навколішки й просили Бога захистити нас.

Професор філософії у Гарварді Вільям Джеймс сказав: «Зазвичай, найкращими ліками від неспокою є віра».

Нема потреби вступати до Гарварду, щоб це з'ясувати. Моя мама зрозуміла це на фермі в Міссурі. Ні повені, ні борги, ні інші лиха не могли похитнути її щасливий, бадьорий та переможний дух. Я досі чую, як вона співала за роботою:

Мир, мир, прекрасний мир,

Подарований нашим Небесним Отцем,

Укріпи мій дух назавжди,

Я молюся перед безоднею любові

Моя мама мріяла, щоб я присвятив своє життя релігії. Я хотів стати місіонером. Потім я пішов до коледжу і поступово почав змінюватися. Я вивчав біологію, природничі науки, філософію та порівняльне релігієзнавство. Я читав книги про те, як була написана Біблія. Я почав ставити під сумнів багато біблійних тверджень. Я почав сумніватись у багатьох вузьких доктринах, яким нас тоді навчали сільські священики. Я розгубився. Як Уолт Уїтмен, я «відчув, як дивні, уривчасті запитання вирують у мені». Я не знав, у що вірити, я не бачив мети у житті. Я перестав молитися. Я став агностиком. Я думав, що життя безцільне. Мені здавалось, що у людей не більше цілей, ніж у динозаврів, які вешталися по землі два мільйони років тому. Мені здавалося, що людська раса має вимерти, як динозаври. Я знав, що Сонце поступово охолоджується, і коли його температура знизиться навіть на десять відсотків, на Землі не зможуть існувати жодні форми життя. Я сміявся з ідеї Господа, який створив людину за своєю подобою. Я вірив, що мільярди сонць, які кружляють у чорному холодному мертвому просторі, створила сліпа сила. Можливо, їх взагалі не створювали. Можливо, вони існували вічно — як час і простір.

Чи можу я зараз вдавати, що знаю відповіді на всі ці запитання? Ні. Людина ніколи не зможе пояснити загадку Всесвіту — загадку життя. Нас оточують дива. Життя нашого тіла — це величезна загадка. Так само, як електроенергія у вашому домі. Як квітка на порепаній стіні. Як зелена трава за вікном. Чарльз Ф. Кеттерінг, геніальний керівник дослідницької лабораторії General Motors, щороку зі своєї кишені виплачує тридцять тисяч доларів Антіохійському коледжу, намагаючись з’ясувати, чому трава зелена. Він заявив, що якщо ми дізнаємось, як трава перетворює сонячне світло, воду і двоокис вуглецю на цукор, то зможемо