Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Інколи натовпи протестувальників були більш радикальними. ОГПУ зафіксувало випадок на Маріупольщині, коли натовп із 300 жінок напав на сільську раду з вимогами віддати ключі від церкви, котру перетворили на адміністративну будівлю. Жінки звинувачували голову сільради Науменка в організації арешту церковного старости. Коли він це заперечив, «жінки посадили його в тачанку і привезли до хати арештованого, де було встановлено, що він таки був присутнім при арешті, і вирішили влаштувати над Науменком суд».
Жінки змусили Науменка підписати документ про звільнення старости, а потім заарештували секретаря партійного осередку Філімонова. Вони глузували з двох посадовців, плювали в очі й обличчя чоловіків, називали комуністів «бандитами, грабіжниками та білогвардійцями». Чоловіків звільнили завдяки втручанню ДПУ Через кілька днів натовп, озброєний палицями й кийками, продовжував збиратися біля місцевої адміністрації, вимагаючи повернення майна. Повстання врешті-решт придушили, а селян «упокорили». Однак ніхто не вірив, що радянська влада заручилася їхньою підтримкою.[499]
Таких виступів було багато. В лютому — березні 1930 року ОГПУ нарахувало лише в Україні близько 2 000 масових виступів, у більшості яких брали участь винятково жінки.[500] На з’їзді ВКП(б) влітку 1930 року декілька доповідачів згадали про ці події. Каганович, який вже не очолював республіканську партійну організацію, але все ще цікавився справами в Україні, відзначив, що жінки відіграли «найважливішу» роль в опорі колективізації.[501] ОГПУ потрактувало це явище як прямий доказ впливу «куркульсько-антирадянського елементу» на своїх відсталих дружин і дочок. Для розв’язання цієї проблеми пропонували посилити пропагандистську роботу та агітацію серед жіноцтва.[502]
ОГПУ здогадувалось, що жінки протестують, тому що знають про малоймовірність свого арешту. Напевно, вони мали рацію: адже й без участі чоловіків жінки могли нападати на посадовців — навіть фізично — та сподіватись на значно менше покарання, порівняно з чоловіками. Виступи жінок також давали їхнім чоловікам цілком «законну» підставу приєднатися: коли активісти починали бити жінок, у відповідь чоловіки втручалися під приводом захисту своїх дружин, матерів і дочок.
Водночас дехто не шукав приводів. Менше, ніж десять років тому багато українців вже піднімало зброю проти ненависних правителів. Як і під час Громадянської війни, вони почали організовувати партизанські загони. Згідно зі свідченням одного очевидця, «постріли з рушниць чулися вночі. Йшли до лісу окремі групи... сільраду громили. Голова сільради, якщо не втікав, ризикував бути вбитим».[503] Тих комуністів, які не встигали втекти, часто вбивали на місці.
Насильство дійсно було дуже поширеним. Радянські документи за 1930 рік нараховують 13 794 «терористичні акти» і 13 754 «масові протести». На думку ОГПУ значна кількість з них, і саме в Україні, були спричинені колективізацією й розкуркуленням.[504] Записи ДПУ УСРР криють у собі більше емоцій і подробиць про повстання на території республіки. Незважаючи на попередні спроби вилучення зброї в населення, селяни ще переховували значну кількість нарізної й холодної зброї часів Першої світової та Громадянської воєн. Навесні 1930 року вони знову почали її використовувати. Балицький не сумнівався, що в Україні відбувалася певна «антирадянська діяльність». «Куркулі та контрреволюціонери не припинили своєї боротьби, — підсумовував він, — а лише зміцнили свої позиції». З 20 січня по 9 лютого його співробітники заарештували 11 865 осіб, включно з членами «контрреволюційних організацій та груп», які готували «збройну революцію», а також тих, котрі могли стати «ідеологами» такої революції. Підозрювали всіх, у кого були зв’язки за кордоном, особливо в Польщі, тому що вони могли отримувати «активну допомогу» від іноземців. Співробітники ОГПУ також зосередилися на тих, кого можна було звинуватити в «українському шовінізмі» або «петлюрівщині», і встановило три великі осередки таких активістів у Дніпропетровську (нині Дніпро), Харкові і Кременчузі — усі колишні центри спротиву під час революційних подій.[505]
До середини березня ситуація погіршилася. 9 березня Балицький звітував про «масові повстання» у шістнадцяти районах України. Більшість з них придушили на час написання звіту, але в Шепетівській окрузі «антирадянські й злочинні елементи», об’єднавшись у групи від 300 до 500 осіб, озброїлись обрізами, мисливськими рушницями й сокирами. Селяни в цій окрузі чинили опір з лютого, коли Балицький особисто відвідав регіон. За його наказами було надіслано кінні загони ДПУ з кулеметами, співробітників міліції та прикордонників.[506] Балицький стверджував, що чекісти ліквідували банду, однак повстанці вбили секретаря комсомольської організації і тримали в заручниках інших місцевих комуністів; Балицький побоювався, що банда вийде на зв’язок з іншими угрупованнями в сусідньому районі.[507] Отже, через кілька тижнів після появи статті «Запаморочення від успіхів» повстання, здавалось, виходило з-під контролю.
Коли читаєш архівні документи про селянські виступи в 1930 році, то інколи важко відрізнити факти від вигадок. Наскільки організованим був опір насправді? Скільки таємних організацій вигадали працівники спецорганів? Скільки націоналістичних угруповань вони самі створили, щоб потім їх «викрити»? Наскільки реальною була проблема, вирішенням якої вони пишалися? Адже кількома роками раніше ОГПУ вже вигадало СВУ котрої в дійсності не існувало. Через декілька років співробітники спецорганів висуватимуть сотні фальшивих звинувачень під час Великого терору 1937–1938 років.
Архівні справи про повстання в 1930 році часом мають настільки досконалий і трафаретний вигляд, ніби ДПУ намагалося продемонструвати Москві, наскільки самовіддано республіканське управління виконує накази згори. Наприклад, у лютому 1930 року чекісти провели операцію проти «контрреволюційних куркульсько-білогвардійських і бандитських елементів» по всьому Радянському Союзу. Знову ж таки, найбільше підозрюваних заарештували в Україні, де викрили сімдесят вісім окремих осередків «антирадянських активістів». Серед
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України», після закриття браузера.