Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

— І оце тільки й того? За якусь там годину розмови він платить вам сто доларів?

— Не він, а адвокат. Містер О’Шоннесі переказує мені ті гроші поштою, як тільки я передам йому зведення погоди.

— Здається мені, ви можете втрапити у велику халепу,— сказав я і вимкнув лампу: вона була вже непотрібна, бо до кімнати вливалося вранішнє світло, а на пожежних сходах туркотали голуби.

— Чому? — спитала вона серйозно.

— Напевне, існує якийсь закон щодо тих, хто видає себе за іншу особу. Ви ж йому насправді не племінниця. А що то за такі зведення погоди?

Вона прикрила рот долонею і позіхнула.

— Ет, пусте. Просто я переказую їх телефоністці, щоб містер О’Шоннесі знав точно, що я там була. Саллі каже мені, що треба передати: ну там, приміром, «На Кубі ураган» чи «В Палермо сніг». Не турбуйтеся, любий,— мовила вона, підходячи до ліжка,— я вже давно живу своїм розумом.— Ранково проміння ніби пронизувало її наскрізь, і, натягаючи укривала мені до підборіддя, вона аж світилася, ясно й прозоро, мов дитина. Потім прилягла обіч мене.— Не заперечуєте? Я тільки хвилинку перепочину. Тож не будемо більш розмовляти. Спіть.

Я вдав, ніби сплю, і дихав глибоко й розмірено. Годинник на сусідній церкві видзвонив півгодини, годину. Було по шостій, коли вона торкнулася мого плеча — легенько, щоб не збудити.

— Бідолашний Фред,— прошепотіла вона нібито до мене, але насправді ні.— Де ти, Фреде? Тут так холодно. Вітер віє снігом.

Я відчув на своєму плечі вологе тепло її щоки.

— Чому ви плачете?

Вона відсахнулася, сіла на ліжку.

— Ой, бога ради,— мовила, ідучи до вікна й пожежних сходів,— терпіти Не можу занадто цікавих.

Другого дня, у п’ятницю, повернувшись додому, я побачив біля своїх дверей розкішну корзину від «Чарлза і К°» з її карткою: «Міс Холідей Голайтлі. Подорожня»,— а на звороті незграбними дитячими карлючками нашкрябано: «Дякую, любий Фреде. Пробачте, будь ласка, за вчорашню ніч. Ви були просто ангел. Mille tend-resses[10]. Холлі. Р. S. Більше вас не турбуватиму». Я відповів: «Будь ласка, турбуйте»,— і залишив записку в її дверях разом з букетиком фіалок, купленим у вуличної квіткарки,— найбільше, що я міг собі дозволити. Та вона, як видно, вміла дотримувати слова: більше я її не бачив і не чув, і скидалося навіть на те, що вона замовила собі ключ від парадних дверей. В усякому разі, в мій дзвінок вона більш не дзвонила. А мені цього бракувало, і з часом мною заволоділо щось ніби образа на неї, як ото буває, коли про тебе забуде найближчий друг. Гостре почуття самотності позбавило спокою моє життя, але бачити давніших знайомих не хотілось: тепер вони здавалися мені прісними, наче страви без солі чи цукру. Настала середа, і думки про Холлі, про Сінг-Сінг і Саллі Томато, про світ, де дамі викладають по півсотні доларів на відвідини туалету, так опосіли мене, що я не міг працювати. Того вечора я вкинув до її поштової скриньки записку: «Завтра четвер»,— а вранці був винагороджений запискою від неї з тими самими дитячими карлючками: «Дякую, що нагадали. Чи не зайдете до мене на чарку сьогодні десь близько 6-ї?»

Я зачекав десять хвилин після шостої, тоді примусив себе потерпіти ще п’ять хвилин.

Двері мені відчинив якийсь чудернацький суб’єкт. Від нього тхнуло сигарами та дорогим одеколоном. Черевики його красувалися високими підборами; а без тих доданих дюймів він міг би видатися ліліпутом. На потворно великій лисій голові, вкритій ластовинням, стирчала пара загострених гном’ячих вух. Очі були наче в мопса — бездушно-скляні, злегка вирячені. З вух і носа стирчали жмутки волосся, на щоках темніла проросла за день щетина, а рука, що потисла мою, здавалася хутряною.

— Манюня у ванній,— мовив він, показавши сигарою в той бік, звідки долинав шум води.

Кімната, в якій ми стояли (стояли — бо сидіти там не було на чому) мала такий вигляд, наче в неї щойно вселилися; бракувало тільки духу свіжої фарби. Все її умеблювання становили валізи та нерозпаковані ящики. Ті ящики правили за столи. На одному стояли пляшки з джином і вермутом, на другому — лампа, патефон, ваза із жовтими трояндами, й там-таки сидів рудий кіт Холлі. У великому, на цілу стіну, стелажі книжки гордо займали півполиці. Ця кімната одразу ж припала мені до душі, сподобався її переддорожній вигляд.

Суб’єкт прокашлявся.

— Вас запрошено? — Мабуть, йому здалося, що я кивнув головою по досить упевнено. Його холодні очі взялися розтинати мене, вправно роблячи надрізи скальпелем.— А то багато всяких приходить без запрошення. Ви давно знаєте манюню?

— Не дуже.

— То ви недавно знаєте манюню?

— Я мешкаю тут нагорі.

Ця відповідь начебто задовольнила його.

— Маєте таке саме приміщення?

— Ні, набагато менше.

Він струсив попіл на підлогу.

— Не квартира, а пакгауз. Просто неймовірно. Манюня не вміє жити, навіть коли має грошву.— Мова його була уривчаста, наче металічний стукіт телетайпа.— Як гадаєте,— запитав він,— вона справді така чи ні?

— Яка «така»?

— Облудна.

— Я б не сказав.

— Помиляєтесь. Вона таки облудна. Але з другого боку — ваша правда. Вона не облудна, бо така її вдача. Вона сама вірить в усю що бредню. І нічим цього з неї не виб’єш. Як я її переконував, аж плакав. Та й Бенні Поулен, скрізь шанований Бенні Поулен, теж переконував. Бенні думав з нею одружитися, але вона за нього не пішла. А він же, мабуть, не одну тисячу викинув, водячи її до всяких там психоаналітиків. Та навіть і отой славлений, що тільки по-німецькому говорить,— і він мусив одступитися. Ні, з неї нічим не виб’єш цих...— Він стиснув кулак, наче хотів розтрощити щось невловне,— ...вигадок. Спробуйте ще ви. Нехай вона розкаже вам ті нісенітниці, що забрала собі в голову. Але щоб ви знали,— сказав він,— я люблю манюню. Та й усі її люблять, хоч багато хто й не любить. А я люблю. Еге ж, я щиро люблю манюню. Бо я чутливий ось чому. Щоб оцінити її, треба бути чутливим, навіть трохи поетом. Але скажу вам правду. Ви можете геть із шкури вилізти задля неї, а вона піднесе