Читати книгу - "Ловець повітряних зміїв"

Я пройшов випробування швидко і на відмінно.

Проте над Сораєю різноманітні аналізи нависали чорною хмарою протягом наступних кількох місяців: вимірювання базальної температури тіла, тести на всі можливі гормони, аналізи сечі, якийсь там «посткоїтальний тест», УЗД, знову дослідження крові та сечі. Сораї зробили процедуру під назвою гістероскопія — лікар Розен ввів гістероскоп у її матку й усе там оглянув. Проте нічого не знайшов.

— Водогін чистий, — оголосив він, знімаючи латексні рукавички.

І чого він так каже? Ми ж не ванни врешті-решт! Після всіх обстежень лікар пояснив, що не може пояснити, чому в нас немає дітей. І, як виявилося, наша проблема — не таке вже й рідкісне явище. Ім’я її — «непояснюване безпліддя».

А тоді настав період лікування. Ми спробували ліки під назвою «Кломіфен»[66], Сорая сама собі вколола кілька прописаних доз «Менотропіну»[67]. Нічого не допомогло, і лікар Розен порадив нам запліднення in vitro. Ми отримали ввічливого листа від страхової медичної організації, яка бажала нам успіху та жалкувала, що не зможе компенсувати витрати.

Тож ми вирішили витратити аванс, який я отримав за роман. Запліднення in vitro виявилося тривалим, складним, виснажливим і врешті безуспішним процесом. Після місяців сидіння в приймальнях і читання журналів на кшталт «Добрий господар» або «Читацький дайджест», після нескінченних одноразових халатів і холодних стерильних оглядових, освітлених люмінесцентними лампами, після постійного приниження через потребу обговорювати кожну подробицю нашого сексуального життя з чужими людьми, після ін’єкцій, проб і цілих колекцій зразків, ми повернулися до лікаря Розена та його поїздів.

Він сидів навпроти нас, тарабанив пальцями по столу і саме тоді вперше вимовив слово «усиновлення». Сорая проплакала всю дорогу додому.

У наступні вихідні після візиту до лікаря Розена Сорая звалила цю новину на голови своїх батьків. Ми сиділи в кріслах для пікніка на задньому подвір’ї будинку Тагері, смажили на грилі форель і попивали йогурт дуг. Був ранній вечір березня 1991-го. Хала Джаміля поливала троянди та молоду жимолость, і квітковий аромат змішувався з запахом смаженої риби. Уже двічі вона перехилялася через крісло, щоб погладити Сораю по голові та сказати:

— Богові краще знати, бачєм. Можливо, так і мало бути.

Сорая весь час дивилася на свої руки. Вона стомилася, я бачив, як вона стомилася від усього цього.

— Лікар сказав, що ми можемо всиновити дитину, — пробурмотіла вона.

На ці слова генерал Тагері стрепенувся. Закрив решітку для гриля.

— Справді?

— Сказав, що це один з варіантів, — промовила Сорая.

Вдома ми вже розмовляли про всиновлення. Спершу Сорая ставилася до нього неоднозначно.

— Знаю, що це по-дурному і, мабуть, марно, — сказала вона мені, коли ми їхали до батьків, — та нічого не можу вдіяти. Я завжди мріяла, як триматиму дитину на руках і знатиму, що дев’ять місяців її живила моя кров, як одного дня погляну їй в очі та зі здивуванням побачу в них тебе чи себе, як маля виросте і матиме твою чи мою усмішку. А без усього цього... Це погано?

— Ні, — відповів я.

— Я — егоїстка?

— Ні, Сорає.

— Бо якщо ти справді хочеш...

— Ні, — сказав я. — Якщо ми таки вирішимо, то без жодних вагань, і ми повинні обоє бути за. Інакше поведемося з дитиною несправедливо.

Сорая притулилася головою до вікна і решту шляху просиділа мовчки.

А тепер до неї підсів генерал.

— Бачєм, це всиновлення... я не певен, чи воно підходить нам, афганцям.

Сорая втомлено на мене глянула і зітхнула.

— По-перше, діти виростають і хочуть знати, хто їхні справжні батьки, — продовжив генерал. — І їх не можна звинувачувати. Дитина навіть готова піти з дому, де ти роками гаруєш, щоб її забезпечувати, аби лиш знайти людей, які дали їй життя. Кров — могутня штука, бачєм, ніколи про це не забувай.

— Я більше не хочу про це говорити, — мовила Сорая.

— Ще є «по-друге», — не вгавав він. Я помітив, що він заводиться — на нас чекала одна з коротких генералових промов. — От візьмімо Аміра-джана. Ми всі знали його батька, я також чудово знав, ким був його дід у Кабулі, та й прадід теж. Якщо попросиш, я можу хоч зараз згадати не одне покоління Амірової родини. Саме тому, коли його батько — пошли, Господи, йому спокій — прийшов на хастеґярі, я не вагався. І повір мені, його батько не погодився би просити твоєї руки, якби не знав, з якого ти роду. Кров — владна штука, бачєм. А коли ти всиновлюєш дитину, то не знаєш, чию кров приносиш у свій дім... Якби ти була американкою, це не мало б значення. Тут люди одружуються з любові, на ім’я та родовід ніхто не зважає. І всиновлюють дітей так само: якщо малюк здоровий — усі щасливі. Але ж ми афганці, бачєм.

— Може, риба вже готова? — запитала Сорая.

Генерал Тагері затримав на ній погляд. Поплескав її по коліну.

— Тішся, що ти здорова і маєш доброго чоловіка.

— А ти що думаєш, Аміре-джан? — запитала хала Джаміля.

Я поставив склянку на поличку, коло рядка гераней у горщиках, з яких скрапувала вода.

— Думаю, я згоден з генералом-сагібом.

Задоволений, він кивнув і знову подався до гриля. Кожен з нас був проти всиновлення з власних причин.

У Сораї були свої мотиви, у генерала — свої, а я тим часом думав, що, можливо, хтось десь вирішив відмовити мені в батьківстві за те, що я вчинив. Напевне, таке моє покарання, і, напевне, воно справедливе. «Так і мало бути», — сказала хала Джаміля. Або радше не бути.

Через кілька місяців я отримав аванс за другий роман, і ми внесли перший платіж за гарненький вікторіанський будинок з двома спальнями в Бернал-Гейтс, що у Сан-Франциско. Гостроверхий дах, підлога з твердої деревини і крихітний задній дворик з помостом і вуличним каміном. Генерал допоміг відполірувати поміст і пофарбувати стіни. Халу Джамілю засмучував той факт, що ми переїхали і житимемо тепер за годину їзди від них, бо Сорая, на її думку, потребувала щонайсильнішої любові та підтримки. Хоча насправді саме доброзичливе, але надто настирливе материне співчуття й спонукало доньку переїхати.

Іноді, коли Сорая вже засинала поруч зі мною, я лежав у ліжку і слухав, як легкий вітерець зачиняє та