Читати книгу - "Симпатик"

Гаррі заради автентичності. Коли я побачив цей сад каменів, то попросив залишити для мене найбільший. На цей камінь я наклеїв роздруковане чорно-біле фото моєї матері, яке носив у гаманці, — єдине її зображення, крім тих, що швидко зникали з моєї пам’яті, набуваючи якості погано збережених кадрів німого кіно, з потрісканими рамками кадрів. На сірому могильному камені я написав червоним її ім’я та дати, цю абсурдну математику її життя, надто коротку для всіх, крім школярів, яким тридцять чотири роки видавалися вічністю. Могила і камінь були вирізані з глини, а не з мармуру, але я втішався тим, що на плівці ніхто того не зрозуміє. Принаймні в цьому, кінематографічному житті вона матиме місце спочинку, гідне дружини мандарина, несправжню, але гідну могилу для жінки, яка для всіх, крім мене, у своєму житті була не більш ніж масовкою.

Розділ 10

Коли Автор приїхав наступного тижня, він влаштував собі бучну вітальну вечірку з барбекю, пивом, бургерами, кетчупом «Гайнц» та пирогом, на якому можна було влягтися спати. Народ з відділу реквізиту зробив з фанери та пап’є-маше величезний казан, наповнив його сухим льодом і посадив всередину пару стриптизерок з вибіленим волоссям із одного з барів біля затоки Субік — їхньою роботою було зображати білих жінок, зварених заживо місцевими жителями. Кілька люб’язних юнаків грали цих місцевих, вбравшись у настегенні пов’язки й потрушуючи неприємного виду списами, теж зробленими відділом реквізиту. Потреби у в’єтнамській масовці ще не було, тож я був самотнім представником свого народу і блукав поміж натовпу з понад сотні акторів та членів команди і ще додаткової сотні філіппінських робітників та кухарів. Ці місцеві вирішили, що піти до казана і покришити у стриптизерський суп морквину — чудовий жарт. Я вже бачив, як це фільмування породить байки про людей з Голлівуду, які передаватимуться від одного до іншого роками, десятиліттями і ставатимуть усе масштабнішими з кожним наступним поколінням. Щодо масовки, народу човнів, то їх забудуть. Масовку ніхто не пам’ятає.

Хоча я не належав ані до масовки, ані до народу човнів, мене відносило до них хвилею спочуття. Течія відчуження одночасно несла мене подалі від кіноробів, хоча я й був один із них. Коротше кажучи, місце було мені мало не рідним — місцем, де я звично почувався чужим, і я відповів на це, звично озброївшись джином і тоніком — першою порцією цього вечора. Звісно ж, після четвертого-п’ятого коктейлю я стану беззахисним. Вечірка проходила просто неба, їдальнею слугував величезний павільйон під солом’яним дахом. Обмінявшись жартами з Гаррі, я дивився, як чоловіки команди гуртуються довкола небагатьох білих дівчат на майданчику. Тим часом музиканти з Маніли, всі у білявих перуках, бездоганно виконали кавер на «Чи ти знаєш, куди йдеш» Даяни Росс, і я собі подумав, чи це не один з тих однакових філіппінських гуртів, що грали в сайгонських готелях. Автор сидів на краю танцювального майданчика і спілкувався з Трагіком, поки Вайолет за тим самим столом фліртувала з Кумиром. Трагік грав капітана Вілла Шеймуса, Кумир — Джея Белламі. Трагік почав свою довгу кар’єру далеко від Бродвею, тоді як Кумир був співак, і його слава спалахнула з таким солодким поп-синглом, що мені від нього аж зуби боліли. Роль сержанта була для юнака перша, свою завзятість він продемонстрував, зголивши свою ефемерну зачіску, яку радо копіювали підлітки, і віддавшись необхідній для ролі військовій муштрі з ентузіазмом сексуально пригнобленого новачка в студентському братерстві. Він відкинувся на спинку плетеного крісла у своїй білій футболці та штанах хакі, відкривши свої ідеальні щиколотки, бо шкарпеток під мокасини він не одягав, і був крутий, як варене яйце, навіть у цьому тропічному кліматі. Тому він і був Кумиром — слава для нього природна. Подейкували, що вони з Трагіком не знайшли спільної мови, бо той був таким фанатичним актором, що не тільки не виходив з ролі, а й навіть форми не знімав. Військовий стрій та черевики він вдягнув, коли їх видали йому ще три дні тому. Ймовірно, він був першим в історії актором, який попросив для себе похідний намет замість трейлера з кондиціонером. Солдати на фронті не голилися й не брали душ, тож і він цього не робив, і зрештою пахнув тепер не дуже свіжим сиром рикота. На поясі Трагік носив револьвера сорок п’ятого калібру, і якщо інша зброя на майданчику була порожня або ж заряджена сліпими, то цей мав справжні патрони — принаймні про це йшлося в черговій плітці, яку, я впевнений, запустив сам Трагік. Вони з Автором обговорювали Фелліні, поки Вайолет та Кумир пригадували нічний клуб «Сансет Стріп». Ніхто не звертав на мене уваги, тож я тихенько прослизнув за сусідній стіл, де сиділи в’єтнамські актори.

Або ж, якщо висловитися точніше, актори, які грали в’єтнамців. Мої зауваження до Автора все ж таки змінили дещо в тому, як ми були представлені у фільмі, — й не лише в тому, що тепер усі наші крики звучали як «А-А-А-Й-Й-Я-Я-Я-Я-Я-Я!». Найважливішою зміною була поява трьох в’єтнамських персонажів зі справжніми репліками: старший брат, молодша сестра і наймолодший брат, батьків яких убив Кінг-Конг. Старший брат Бінь, якого «зелені берети» назвали Бенні, був переповнений ненавистю до Кінг-Конга. Він любив своїх американських рятівників, і вони взяли його до себе перекладачем. На нього разом з одним чорношкірим «зеленим беретом» чекала найжахливіша смерть від руки Кінг-Конга. Сестра Май закохається в юного, красивого й ідеалістичного сержанта Джея Белламі. Тоді її викраде й зґвалтує Кінг-Конг — так «зелені берети» дістають виправдання для того, щоб нарешті стерти з лиця Землі його останні сліди. Щодо хлопчика, то у фінальній сцені його коронують бейсболкою «Янкіз» і заберуть у небеса, до пункту призначення — дому родини Джея Белламі в Сент-Луїсі, де він дістане золотистого ретривера та прізвисько Денні-бой.

Це краще, ніж нічого, правда ж?

У всій своїй наївності я припустив, що, якщо вже ролі в’єтнамців виникли, треба знайти в’єтнамських акторів. Але ж ні.

— Ми шукали, — сказала мені вчора Вайолет, коли ми мали час разом випити на веранді готелю холодного чаю. — Чесно, достатньо кваліфікованих в’єтнамських акторів просто не було. Більшість з них — аматори, а нечисленні професіонали всі надто вже перегравали. Певно, так їх вчили. Ось подивишся. Просто утримайся від критики, доки не побачиш, як актори грають.

На жаль, утримання від критики не було моєю сильною стороною. Вайолет казала мені, що ми не можемо представляти самі себе;