Читати книгу - "Останній з могікан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Магуа міцно спав у вігвамах англійців, і їхні дрючки полишили ці сліди, — з глухим сміхом відказав індіянин, не приховуючи дикої люті, що душила його. Але через хвильку опанувавши себе, він раптом додав у гордовитій манері, властивій тубільцям — Іди й скажи своїм молодим воякам, що вже мир. А Хитрий Лис знає, як промовляти до гуронського вояка.
Зневаживши дальшу розмову або можливу відповідь на свої слова, Магуа взяв рушницю під пахву й мовчки рушив через табір до лісу, де залягло його плем'я. Щокілька ярдів до нього озивалися вартові, але він уперто йшов далі, байдужий до тих окликів, і солдати лише тому не стріляли в нього, що знали як постать і ходу, так і незвичайно сміливу вдачу цього індіянина.
Монкалм довго ще стояв на березі, де його покинув співрозмовник, і невесело роздумував про затятість свого самовладного союзника. Нарешті він одігнав від себе ці думки, що видались йому за вияв слабкодухості в момент тріумфу, і повернув до свого намету, дорогою давши наказ військовим сигналом будити армію зі сну.
Першому ж ударові французьких барабанів відповіла луна із форту, і незабаром усю долину виповнили звуки військової музики, дедалі голоснішої і різкішої, так що барабанного дробу й не чути вже стало. Ріжки переможців сурмили весело й бадьористо, аж поки найостанній недбалець-солдат не зайняв свого місця, але вони одразу ж і змовкли, тільки-но видали свій пронизливий сигнал британські сопілки. Тим часом уже розвиднялося, коли французьке військо вишикувалось привітати свого генерала, яскраве сонце освітило їхні лави. Тепер було офіційно сповіщено про перемогу — що, зрештою, і без того вже всі знали. Вибраний спеціально загін, що мав охороняти ворота форту, продефілював перед Монкалмом. По цьому дали сигнал, загін рушив до воріт і під самими жерлами гармат, за які ще недавно точилася боротьба, приготувався перейняти форт.
Зовсім інше діялось в англо-американському стані. Ледве долинув застережний сигнал про наближення переможного загону, як у форті гарячково почали збиратися до близького відходу. Понурі солдати брали на плечі незаряджені рушниці й ставали до лав з таким виглядом, наче їм кров розгарячіла від боротьби і вони тільки чекають нагоди відомстити за ганьбу, що ранила їхню вояцьку гордість, дарма що вони приховували ображеність під військовим етикетом. Жінки та діти перебігали з місця на місце — одні переносили свої вбогі пожитки, інші шукали своїх чоловіків і батьків.
Манро став перед мовчазним своїм військом похнюплений, проте твердий лицем. Хоч як він намагався з чоловічою гідністю зносити нещастя, видно було, що несподіваний удар глибоко вразив його серце.
Данкена зворушив цей німий, а такий промовистий вияв горя. Сповнивши вже свої обов'язки, він підступив до Манро й запитав, чи не може чим стати в пригоді.
— Мої дочки, — була коротка й виразиста відповідь.
— Боже! Хіба нічого для них ще не зроблено?
— Сьогодні я лише солдат, майоре Гейворде, — сказав старий ветеран. — Усі, кого ви бачите, це теж мої діти.
Данкенові цього було досить. Не гаючи ані хвилинки дорогого часу, він побіг до помешкання Манро по сестер. Застав він їх на порозі невисокого будинку, вже готових відходити. Навколо них зібрався гамірний і заплаканий гурт жінок, які поприходили сюди, підсвідомо мавши певність, що тут буде їм найбезпечніш. Обличчя Корине поблідло, і на ньому малювався неспокій, але вона була так само тверда й рішуча. Натомість розчервонілі очі Еліс виказували, що вона довго й гірко плакала. Обоє вони зустріли Гейворда, не криючи радості, і першою, всупереч своєму звичаю, заговорила Кора.
— Форт втрачено, — мовила вона, сумовите всміхнувшись. — Проте наша честь, сподіваюсь, не заплямована.
— Вона ясніє, чистіша ніж коли. Але, люба міс Манро, тепер пора вже подумати й про себе. Військовий звичай, гордість… та сама гордість, що ви так високо її цінуєте, вимагають, щоб ваш батько і я певний час ще перебули з військом. Тож де знайти оборонця, що захистив би вас від усяких прикрих несподіванок, можливих при цих обставинах?
— В цьому нема потреби, — відказала Кора. — Хто наважиться скривдити дочок такої людини, як наш батько, і в таку годину?
— Я б не покинув вас одних, навіть якби мені давали під команду найкращий королівський полк, — провадив далі юнак, хапливо оглядаючись. — Не забувайте, наша Еліс не така міцна духом, як ви, і лиш господь зна, що їй суджено пережити.
— Може, ви й маєте слушність, — відповіла Кора, знов усміхнувшись, але ще сумніш. — Ось чуєте? Доля посилає нам друга в найскрутнішу хвилину.
Данкен прислухався і відразу зрозумів, кого вона має на думці. До вух юнакових долинула тиха й поважна мелодія побожного співу, так добре знаного в східних провінціях, і спонукала його кинутись до сусіднього будинку, звідки вже вибралися мешканці. Там він побачив Девіда, що виливав свої благочестиві почуття в єдино можливий для себе спосіб. Данкен зачекав, аж поки з помаху руки співака йому видалося, що пісню скінчено, і, торкнувши Гемета за плече, в кількох словах пояснив своє прохання.
— Еге ж, — відповів простосердий учень царя Ізраїлю, коли Гейворд замовк. — Ті панночки гарні з себе та й до співу вдатні. І воно подобає, щоб ми, змучені стількома небезпеками, в годину миру теж трималися вкупі. Я прилучусь до них, тільки скінчу вранішню молитву, яку ще маю доповнити співом подяки. Ти не відспіваєш його зі мною, друже? Розмір звичайний, а мелодія теж відома.
Простягши свою книжечку і дуже ретельно подавши тон, Девід так рішуче розпочав свій спів, що годі його було й перервати. Гейворд мусив почекати до останнього вірша і лишень тоді, побачивши, як псалміст скидає окуляри й ховає книжечку, він мовив знов:
— Ви матимете на обов'язку стежити, щоб ніхто не підступав до панночок з лихими замірами і не брав на глум при них їхнього мужнього батька. Помагатиме вам у цьому їхня челядь.
— Еге ж.
— Можливо, в'язнутимуть індіяни або які здобичники з французів, — так ви нагадайте їм умови капітуляції і погрозіться доповісти про їхню поведінку Монкалмові. Слова, я гадаю, вистачить.
— А коли ні, то подіє ось це, — докинув Девід, показуючи на свою книжечку й маючи при цьому вигляд водночас лагідний і самовпевнений. — Тут є слова, що коли їх промовити, а радніш прогриміти з належним притиском і у відповідному ритмі, то вони втишать хоч би й чию буйну вдачу:
Чом лютують дикі ці погани?
— Годі, — сказав Гейворд, обриваючи черговий спалах співоцького хисту Девіда. — Ми зрозуміли один одного, і час братися за
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній з могікан», після закриття браузера.