Читати книгу - "Мазепа. Людина. Політик. Легенда."

– уже того ж року загін козаків на чолі з гадяцьким полковником Бороховичем вирушив до Пскова, а звідти – на допомогу саксонцям. Гетьман разом із основними козацькими силами одержав царський наказ затриматися в Могильові, виславши до Ліфляндії на підмогу російському командувачу Борису Шереметеву підрозділ козаків на чолі з полковником (майбутнім гетьманом) Данилом Апостолом. Саме козаки Апостола разом із російськими драгунами та дворянською кіннотою взяли активну участь у першій справді значній російській перемозі над шведським корпусом Шліпенбаха – у бою під Ерестфером (29 грудня 1701 року). Про набіги козаків на Ліфляндію згадував у своїх листах і Петро І, який щедро обдарував гетьмана Мазепу «з усім Військом Запорозьким» за перемогу під Ерестфером. Але українські полки повернулися з походу невдоволені, в основному через негідне поводження з ними російського командування, яке ставилося до іррегулярних частин з погордою, а часто – просто як до «гарматного м'яса». Та це був тільки початок тих нещасть і страждань, які принесла Україні та її народові Північна війна.

У 1702 році для союзника Петра І Августа Саксонського відбулися значні зміни на гірше. По-перше, шведи, покінчивши з польсько-саксонським військом у Прибалтиці, захопили Литву і значну частину Польщі (де виникло замішання, адже до цього поляки вважали війну зі Швецією особистою справою їхнього короля в його іпостасі саксонського князя-курфюрста). По-друге, на Правобережній Україні влітку 1702 року спалахнуло потужне козацько-селянське повстання під проводом Палія, Саму-ся та Абазина. У польських політичних колах виникла ідея порозумітися зі шведським королем і уникнути тим самим руйнування Польщі та Литви. Потім можна було «втихомирити» Правобережжя, придушивши виступ Палія, а можливо, й прилучити інші українські землі. До виниклої тоді «прошведської партії» належали, зокрема, впливові князі Любомирські та Сапєги. Проте існувала і міцна проросійська група, що воліла триматися Августа II і союзу з Росією і дістати допомогу проти Палія саме від останньої (сюди входили великий коронний гетьман А. Сенявський, гетьман литовський Г. Огінський – предок автора знаменитого «Полонезу», князі Вишневецькі та ін.).

За умов анархії, що почала ширитися в «шляхетській республіці», Мазепа не міг не спробувати зробити кілька кроків до омріяної мети своєї «західної» політики (нею залишалося включення Правобережжя до складу Української держави). Та спробувати зробити це можна було лише за умови, що на подібне погодиться Петро І. Наприкінці 1702 року гетьман писав одному з найближчих сподвижників царя Ф. Головіну, що «лучше было бы теперь принять от Палея Белую Церковь в царское владение» (10 листопада українські повстанці оволоділи цією найпотужнішою фортецею Правобережжя). Але цар, не бажаючи псувати відносини з єдиним союзником -.Августом II, порадив Мазепі… умовити Палія віддати місто полякам. У листі від російського резидента у Варшаві Г. Долгорукова гетьманові було рекомендовано спростувати чутки, що кружляли в Польщі, про те, що Мазепа допомагає повстанцям, а також не пропускати своїх козаків на Правобережжя (листопад 1702 року). В іншому документі («Инструкция, данная дворянами воєводства Подольского послам к гетману коронному») подільська шляхта вимагала від господаря Молдавії та гетьмана Мазепи заборонити своїм людям переходити до лав повсталих (з подальшого ми побачимо, що лівобережні козаки все ж брали участь у повстанні, а їхня старшина не надто їм у тому перешкоджала; так, сам гетьман допомагав богуславському полковникові-повстанцеві Самусю порохом і свинцем). Отже, не варто приймати на віру досить розповсюджені твердження про «полонофільство» Мазепи, що нібито був ворогом правобережного козацтва. Хоча, наприклад, відносини Івана Степановича з Семеном Палієм справді були складними.

Тим часом у Польщі загострилася боротьба шляхетських угруповань; одним із осередків прибічників Сапєг і «шведської партії» став Старий Бихів у Білорусії. Відправлений Мазепою на вимогу царя десятитисячний козацький загін під командуванням стародубського полковника Миклашевського разом із поляками – прибічниками Августа II здобули це місто 12 жовтня 1702 року (саме за це наступного року гетьман Мазепа отримав від Августа II найвищу польську нагороду – орден Білого Орла, про що писала європейська преса).

У 1703 та 1704 роках російські війська Петра І здобули низку перемог над шведами в Прибалтиці, але невдовзі ситуація в Польщі знову погіршилася для членів Північного союзу: скликаний у Варшаві кардиналом Радзейовським сейм під прямим тиском з боку шведів позбавив престолу Августа II, королем було обрано молодого і не надто відомого познанського воєводу Станіслава Лещинського. Причинами цього були абсолютистські претензії саксонського князя, порушення ним «вольностей шляхетських», а головне – гучні перемоги Карла XII, який заприсягся скинути з польського престолу хитрого і підступного саксонця (чим мимоволі зміцнив союз Августа і Петра, підтвердженням чого є Нарвська угода від 19 серпня 1704 року). Значна частина шляхти все ж продовжувала підтримувати Августа, створивши шляхетську конфедерацію в Сандомирі (Малопольща).

У квітні 1704 року Мазепа дістав від Петра І пряму директиву рухатися з основним козацьким військом на Правобережжя на допомогу Августу і конфедератам (повторимо – цар намагався зберегти свого єдиного союзника, що сковував основні сили шведів і відволікав їхню увагу. Також Петро І не хотів дозволити прибічникам Лещинського заволодіти Правобережною Україною, що потім завжди можна було б використати як розмінну монету на переговорах із Августом).

Вперше за багато років гетьман Мазепа мав чудовий шанс спробувати возз'єднати Правобережну Україну з Гетьманщиною, не наражаючись при цьому на опір Москви і скориставшися скрутним становищем Речі Посполитої. Він розумів, що не має права втратити цю нагоду, і саме тому «чим ближче Мазепа був до здійснення своєї мети – приєднання Правобережжя, – тим більш авторитарною ставала його поведінка, тим менш готовий він був іти на компроміси, все безоглядніше боровся проти всяких перешкод на своєму шляху» (Оглоблін).

На жаль, однією з таких перешкод виявився давній знайомий гетьмана, фактичний лідер відродженої правобережної козаччини Семен Гурко (Палій), що у 1702 – 1704 роках по суті ліквідував на значній частині Правобережної України польську владу, «пообсаджувавши численні міста своїми залогами, жив як удільний пан… володарював немов гетьман» (літопис Граб'янки). Повстанці Палія, що, як колись за часів Хмельницького, оголошували себе козаками, навіть після руйнівної каральної експедиції польського коронного гетьмана А. Сенявського (що відбулася на початку 1703 року) продовжували утримувати чимало міст і сіл на Правобережжі (включно з полковими центрами відновлених козацьких полків – Бо-гуслав, Біла Церква, Корсунь і Фастів), незважаючи на неодноразові вимоги Августа II залишити цю територію. Польський король благав Мазепу допомогти йому вигнати з Правобережжя паліївців і придушити повстання. Про це ж прохали гетьмана і шляхтичі Київського та Брац-лавського воєводств, які приїздили до Батурина зі скаргами на паліївців. Але Іван Степанович