Читати книгу - "Мазепа. Людина. Політик. Легенда."

якщо і думав оволодіти Правобережжям, то не для польського короля та магнатів. У тому ж році він писав Головіну: «Никгды бы ляхи не показали себя способными справитися с бунтовщиками, понеже самые подданные их к бунтам склонны и не хотят долее ига лядского над собой терпети. Как уже з чотырох гродов: Винницы, Бершада, Ягорлыка и Новоконстантинова приезжали подданные ко мне и просили, чтоб я позволил им губернаторов своих вон выгнати, не могучи болш терпети несносных грабительств».

У травні 1704 року гетьман Мазепа з військом вирушив за Дніпро і в червні – липні поступово зайняв міста, що були в руках паліївців. Німецька та австрійська преса багато писала про цей похід «козацького вождя Мазепи» на допомогу Августу II. Саме в цей час було надруковано і біографію та портрети гетьмана, інтерес до якого залишався значним і протягом наступних років. У своєму універсалі до польської шляхти Київського воєводства український гетьман заявляв, що йде не на допомогу бунтівникам і не проти польського короля, а на допомогу йому та проти шведів і їхніх прихильників. Водночас гетьман застерігав місцеве українське населення, аби воно трималося «існуючого правопорядку» і не насмілювалося бунтувати, виганяючи шляхту з маєтків. У разі непокори і бунтів гетьман погрожував «оные всмиряти и, яко неприятелей, таковых бунтовников зносити». Незабаром (восени 1704 року) гетьман міг відрапортувати цареві, що «бунты около Богу [Південного Бугу] и Днестра усмирилися, и всюды как губернаторы по местам и местечкам, так и шляхта по своим селам сидят безопасно и подданных своих взяли в надлежащее послушание». Іван Степанович лукавив, причому свідомо – він не міг не знати, що ситуація дійсно стабілізувалася, але своєрідно: на Поділлі та Брацлавщині поляки придушили повстання, а ось на Київщині влада перебувала в руках козацької адміністрації Правобережжя, під загальним керівництвом самого Мазепи. Проте нетривалим був «спокій» і в сусідніх із Київським воєводствах – у 1705 – 1707 роках «свавільні купи опришків альбо левенців» громили шляхетські маєтки на Поділлі, причому їм активно допомагали козаки полків Самуся та Іскри, а також отаман Шпак. Гетьман відповідав на скарги шляхтичів цікаво – проханнями пригадати, як вони самі поводилися з українськими селянами під час каральної експедиції 1703 року, коли тисячі повстанців були страчені або жорстоко скалічені жовнірами та посполитим рушенням під командуванням коронного гетьмана Адама Сенявського, і фактично жодним пальцем не ворушив, аби допомогти полякам. Таким ось «польським паном, що мріяв запродати Україну ляхам, був Іван Степанович. Проте ці факти, на жаль, відомі не так добре, як наступний неоднозначний вчинок гетьмана.

Наприкінці липня 1704 року Семена Палія (який кілька тижнів вів не надто успішні переговори з гетьманом, будучи добряче напідпитку) було несподівано взято під варту в обозі гетьманського війська, звинувачено у зв'язках із прошведськи налаштованими магнатами і невдовзі відправлено до Москви, а згодом (в 1705 році) заслано до Тобольська.

Загалом існує кілька гіпотез щодо причин і суті конфлікту Мазепи і популярного правобережного козацького лідера. Українські історики XIX століття вбачали тут сутичку двох майже полярних поглядів на майбутній устрій козацької України – «демократичний» Палія і «аристократичний, панський» – Мазепи. Справді, гетьман навряд чи був прихильником часом гострої антишляхетської політики Семена Палія. Але чи є вірним погляд на самого фастівського полковника як на «народного месника», антипода феодала-Мазепи? Ці тези перекочували з відомої народної пісні про Мазепу і Палія до творів радянських вчених, а також, як це не дивно, і на сторінки праць деяких українських істориків-державників (хоча тут Палій характеризується здебільшого негативно – Ілько Борщак називає його «речником програми без хлопа і без пана», твердить, що Палій «тільки різав панів»). Думка про «боротьбу ідеологій» в даному разі здається надуманою, варто лише трохи дослідити, зокрема, документи, що стосуються самого Палія.

А вони переконливо свідчать, що Семен Палій не був якимось антишляхетським фанатиком-горлорізом – він підтримував дружні відносини з відомими магнатськими родинами Замойських та Любомирських (до речі, останні, як пам'ятаємо, були налаштовані на користь шведів), брав участь у шляхетських суперечках і конфліктах. Та головне – порядки в «Паліївщині» не так уже й відрізнялися від тих, що були в Гетьманщині (навіть відомий радянський історик В. Шутой визнавав, що селяни на землях під контролем Палія повністю не звільнялися від феодальної залежності і мали платити податки або виконувати повинності на користь козацького війська). За словами літописця Граб'янки, військо Палія «збирало на його користь десятину з пасік, з продукту та з усякого прибутку по всьому Задніпров'ю». Тому, схоже, можна говорити лише про дещо більший ступінь «егалітарності» «Паліївщини» (як і держави Богдана Хмельницького на ранньому етапі) і дещо вищий рівень «елітарності» в Гетьманщині. Але це легко пояснити тим, що державотворчі процеси (у тому числі і творення еліти та розвиток її відносин з «неелітою», за термінологією відомого італійського політолога Гаетано Моски) на Правобережжі, спустошеному за часів Руїни і потім заселюваному знову, ішли дещо повільнішими темпами, ніж в Гетьманщині, куди перемістився основний осередок згаданих процесів.

Тому, мабуть, ближчою до істини є позиція О. Оглобліна, яка полягає в тому, що двом видатним діячам тогочасної України просто не було місця на Правобережжі. Надто самостійний та активний Палій «одбивався од рук» лівобережного гетьмана, розпочинав самостійні дипломатичні контакти (наприклад, з ворогами Августа II в Польщі та з Буджацькою ордою – листи Мазепи до російського царя щодо цих контактів були зовсім не «наклепом на народного героя», адже рідна сестра Палія була дружиною татарського мурзи, і її син приїздив до свого славетного дядька). Так само міг Палій і спробувати налагодити в обхід гетьмана Мазепи контакти з Москвою (як побачимо далі, цар Петро вів дуже лукаву політику щодо поляків і щодо Правобережжя зокрема).

Роз'єднувала двох видатних українських діячів тієї доби і позиція Запорозької Січі. Загальновідомо, що «сильні гетьмани» Української козацької держави (починаючи з Хмельницького) завжди прагнули встановити контроль над Січчю, підпорядкувати її надто незалежну, часто-густо відверто ситуативну політику своїй волі. Не був винятком і Мазепа, який через це і не користувався на Січі великою любов'ю – такою, як, наприклад, відвертий демагог Брюховецький. Стан «холодного миру» Гетьманщини і Січі інколи переривався періодами партнерства, коли інтереси обох збігалися (у роки гетьманування Мазепи це траплялося кілька разів, найяскравішим виявом цього став союз гетьмана і січовиків у 1709 році). Але частіше в цей період значна частина запорожців протиставляла ближчих їм по духу і залежніших від січової політики ватажків (того ж «батька Палія») «махіа-велю і хитрому лису», «вітчимові» Мазепі.

Останньому