Читати книгу - "Мазепа. Людина. Політик. Легенда."

Отже, трагічний за суттю і наслідками конфлікт двох яскравих і непростих постатей тогочасної української історії закінчився, здавалося б, перемогою Івана Мазепи. Але майбутні події підтверджують правоту відомих рядків Тараса Шевченка з поеми «Іржавець» про шведів та українців, які «не пожали жита» на полтавських полях:

Ой, пожали б, якби були

Одностайне стали

Та з фастівським полковником

Гетьмана єднали.

Не стриміли б списи в стрісі

У Петра у свата.

Не втікали б із Хортиці

Славні небожата…

Справді, враховуючи можливі прошведські симпатії Семена Палія в цей період і відомий майбутній поворот у зовнішній політиці гетьмана Мазепи, наслідки співпраці цих двох видатних діячів (що так і не пішли на компроміс, і не в останню чергу – з вини гетьмана) могли бути зовсім іншими.

Те, що сталося в гетьманському таборі, звісно, не додало Мазепі авторитету серед звичайних мешканців Правобережжя, але все ж, заплативши цю дорогу ціну, він першим з гетьманів після Дорошенка досяг об'єднання двох основних частин козацької України під однією булавою. Формальним підтвердженням цього стало те, що Самусь (саме він, а не більш відомий Палій, вважався номінальним гетьманом Правобережжя) здав свої клейноди Іванові Мазепі, який став тепер «гетьманом України по обидва боки Дніпра». Непогані відносини зберіг гетьман із паліївською старшиною – Самусем, полковником Танським і навіть небожем Палія – Карпом Часником. 1 серпня 1704 року в своєму універсалі до мешканців правобережних полків гетьман Мазепа писав, що, усунувши «з певних причин» з полковницької посади Палія, він призначає білоцерківським полковником Михайла Омельченка.

Річ Посполита, знесилена Північною війною та боротьбою магнатських угруповань, не могла збройною силою витіснити українських козаків з Правобережжя. Єдине, на що спромігся Август II та його чиновники, – слати нескінченні листи до Москви та Батурина з вимогами відновити на Київщині «законну владу» польських губернаторів і воєвод та вивести звідси лівобережні козацькі гарнізони. Але за негласної підтримки царя гетьман міг спокійно ігнорувати ці вимоги, обмежуючись відписками, які ні до чого не зобов'язували. З 1704 року і до кінця гетьманування Іван Мазепа зміцнив козацький устрій Правобережної України, полки котрої поступово ставали солідною бойовою силою. На момент виступу гетьмана проти царя їх нараховувалося тут сім (Білоцерківський, Богуславський, Корсунський, Чигиринський, Уманський, Брацлавський і Могилівський). Полковниками були як місцеві старшини (Самусь), так і нові, соратники Івана Степановича (Га-малія, Кандиба, Мокієвський). «Столицею» правобережних володінь Мазепи стало потужне, укріплене поляками і Палієм місто-фортеця Біла Церква. Тут стояв гарнізоном гетьманський сердюцький полк Бурляя, сюди було перевезено частину клейнодів та скарбів гетьмана. О. Оглоблін навіть припускав, що це місто мало стати в майбутньому столицею об'єднаної козацької України. Правобережні полки поступово ставали частиною державного економічного механізму: тут з'являлися гетьманські чиновники, які встановлювали і збирали податки, запроваджували оренди тощо. Цікаво, що гетьман не пішов на «реституцію» колишніх володінь вихідців з Правобережжя, яких було багато серед чиновників державного апарату Гетьманщини (і серед яких був і сам ясновельможний). Ні Кандиби, ні Мокієвські не повернули собі правобережних родових земель. Інакше і не могло бути – спроба реалізувати принцип реституції неминуче викликала б загальне обурення правобережних козаків і селян, які тільки-но обжили ці землі, захищаючи від усякого, хто на них зазіхав. Фактично великі простори правобережних земель стали державною власністю, а прибутки з них ішли до гетьманської скарбниці, істотно поповнюючи її. Але гетьман інколи роздавав і тут села і містечка новопризначеній старшині. Проте специфіка полягала в тому, що їх, як правило, слід було ще заселити. Так, 27 січня 1706 року Мазепа видав універсал полковнику брацлавському Г. Іваненку на спустіле містечко Борки в Чигиринському повіті, а 26 грудня 1706 року села Яхни і Микитинці на Корсунщині отримав компанійський полковник Антон Танський. Сприяв Іван Степанович і господарському освоєнню Правобережжя лівобережною старшиною: будувалися селітряні «майдани», пасіки, хутори, слободи тощо. З пустелі, якою Правобережжя мало залишатися за «Вічним миром», цей багатий край перетворювався на надійну опору Української козацької держави. Всього у 1704 – 1708 роках за сприяння гетьмана і його урядовців було «осаджено» на Правобережжі до 50 тисяч чоловік (про що занепокоєно писав 21 листопада 1708 року в листі до Головкіна київський губернатор Голіцин).

На жаль, довести цей процес до кінця гетьманові не судилося – в ході трагічних подій 1708 – 1709 років Правобережжя було окуповане російськими військами і так і не стало «запасною базою» для розвитку широкомасштабних політичних планів гетьмана. Грізна Білоцерківська фортеця без жодного пострілу була здана зрадниками з числа старшини за кілька тисяч російських карбованців. До рук київського губернатора Дмитра Голіцина потрапили зосереджені тут чималі запаси продовольства, фуражу та боєприпасів, а також частина скарбниці та деякі клейноди Мазепи.

Але повернемося до подій кінця 1705 року, коли після успішного походу гетьманського війська на Правобережжя 10 тисяч козаків під проводом полковників Мировича та Апостола були відправлені Мазепою до Августа II як допоміжний корпус.

Ці козаки, не встигнувши допомогти обложеному і взятому Карлом XII Львову, разом із поляками Августа II переслідували шведів до Замостя, брали участь у боях під Варшавою. Завдавши чималих втрат невеликим шведським загонам, козаки залишили гарнізони в Любарі, Паволочі та інших містечках і в грудні 1704 року повернулися додому. На жаль, не всі – загін Данила Апостола чисельністю в 1700 козаків був розгромлений шведами (звістка про цю невдачу дійшла навіть до Англії – лондонська щоденна газета «Daily Courant» в номері за 15 грудня 1704 року помістила статтю про цей бій). Окрім втрат у боях, козаки страждали від хвороб, поганого харчування та ще гіршого поводження з боку німецьких командирів Августа II, яким були підпорядковані українські сили. Нерозуміння іноземними, здебільшого німецькими, генералами цінності легкої іррегулярної кінноти вело до зарозумілого, а нерідко й відверто хамського поводження з козаками в арміях Августа II та Петра І.

Активність шведських військ у Польщі, майже повне витіснення ними саксонських сил – усе це вимагало негайної допомоги з боку Петра своєму нещасливому союзникові. За Нарвською угодою 1704 року, Август II мав отримувати щорічну російську субсидію на ведення війни у розмірі 200 тисяч російських карбованців і допоміжне військо, до якого мали увійти і українські козаки.

У січні – лютому 1705 року гетьман Мазепа перебував у Москві, де брав участь у нараді міністрів Петра І з питань планування кампанії 1705 року як такий собі консультант з польських справ (гетьман пильно стежив за ситуацією в Польщі через своїх агентів, що присилали