Читати книгу - "Загублена історія втраченої держави"

Вирішення цього історичного завдання передбачало лише два мирні способи. Перший – внесення змін до Статуту 1529 р. Другий – ухвалення нового Статуту. Правлячі в країні кола обрали другий шлях, створивши авторитетну комісію у складі 5 католиків та 5 православних юристів. Перший практичний результат їх роботи загальнодержавного значення – привілей 1563 р., який зрівняв у правах православну та католицьку шляхту. Наступного року була створена єдина судова система із професійними суддями. Ще за рік був уведений у дію новий Статут Великого князівства Литовського, який чи не вперше в європейській історії здійснив «спробу проголошення політичних прав і простих людей». Цей документ перевершив попередній «не лише за рівнем кодифікаційної техніки, але за своїм змістом і обсягом», він включав «норми державного, адміністративного, цивільного, кримінального, військового, земельного та судового права». Але головне в цьому документі, головне його «історичне значення полягає в тому, що він затвердив повну демократію і фактично сформував підвалини правової держави… для тих, хто володів засобами виробництва, для панівного в економічному відношенні стану», «консолідував панівний стан, зробив його єдиним у правах і свободах». Ці норми залишилися у силі і після виходу у 1569 р. зі складу ВКЛ Брацлавського, Волинського та Київського воєводств та приєднання їх до Польщі. Натомість у Литві і Білорусі вони діяли лише до 1588 р.[358]

1569 р. став «точкою повороту» як у долі Великого князівства Литовського, так і в долі його народів, у т. ч. руського. Того року на сеймі в м. Любліні було ухвалене рішення про об’єднання князівства та Польщі в єдину державу – Річ Посполиту. Правлячі кола ВКЛ пішли на такий крок під впливом результатів Ливонської війни, «яка виснажила матеріальні ресурси країни». 5 березня польський король спеціальною грамотою приєднав Підляшшя і Волинь до своєї держави. На початку червня до її складу добровільно увійшли Брацлавщина та Київщина. На думку науковців, об’єднання руських земель, «до цього розділених між Литвою і Польщею», стало позитивним явищем, яке «мало сприяти розвиткові всього… етносу на єдиній політичній, економічній та культурній основі». В такій ситуації ВКЛ мусило піти на унію з Польщею: відтепер польський король коронувався і як великий князь Литовський. Князівство при цьому втратило право мати власний сейм і проводити зовнішню політику. Натомість «українська шляхта отримала таки можливість оприлюднити свої вимоги на сеймі. Весь потенціал політичних мрій звівся до прохання збереження станових привілеїв, руської мови в офіційному діловодстві, свободи віросповідання».

Люблінська унія каталізувала процес адміністративного переустрою Речі Посполитої. За 50 років країна розділилася на дві частини: Велику Польщу, або «Корону», та Малу Польщу, або «Окрайну». До земель «великопольських» відносилася переважна частина сучасної Польщі, сучасні Білорусь, Латвія, Литва, а також Смоленщина та Вітебщина, які зараз входять до складу Російської Федерації. «Окраїнні» землі – це воєводства Белзьке (головне місто – Белз), Брацлавське (Брацлав), Волинське (Луцьк, Рівне), Київське (Київ, Житомир), Краківське (Краків), Люблінське (Люблін), Подільське (Теребовля, Каменець), Руське (Львів, Перемишль), Сандомирське (Сандомир), Чернігівське (Чернігів).

Ще одна «точка повороту» – Берестейська унія 1596 р., коли за рішенням Київської митрополії Руської православної церкви було розірвано канонічний зв’язок з Константинопольським Патріархатом і реалізовано проект переходу під амофор Римського Папи. Унійний процес вимагав, перш за все, приведення Статуту ВКЛ у відповідність до правових норм, які діяли на території Польщі. Внаслідок різних причин Статут або «Новий» Статут був затверджений 1588 р. привілеєм польського короля, «Жикгімонта Третього, Божою милістю короля польського, великого князя литовського, руського, прусського, жмудського, мазовецького, інфляндського, тією ж милістю призначеного королем шведським, готським, вандальським і великим князем фінляндським і інших». Повна назва документа – «Статут Великого князівства Литовського від найяснішого Господаря короля Його милості Жикгімонта Третього, на коронації у Кракові виданий, року 1588».[359]

У вступі до цього унікального, як на свій час, документа наголошувалося: «метою правової держави є охорона прав і свобод її громадян». «Діючи протягом понад трьох століть і неодноразово доповнюючись, Статут 1588 року як у дзеркалі відображує всю потомну історію Литовсько-Руської держави». На території сучасної України він «був діючим законом як національний і основний кодекс» і функціонував тут упродовж понад трьох століть. На території Київської, Подільської, Волинської губерній дію Статуту було скасовано 25 червня 1840 р., тобто майже через 50 років після їх окупації Російською імперією. На Лівобережжі сучасної України вони діяли фактично до 15 квітня 1842 р., але вплив Статуту «особливо в галузі сімейного права спостерігався у дії судових органів Полтавської і Чернігівської губерній майже до 1925 р.»!

«Правова система за Статутом 1588 року, – констатують його найавторитетніші вітчизняні публікатори та дослідники, – це вдалий синтез принципів станового ладу і нових правових понять, спрямованих у майбутнє». Інші принципово важливі якісні характеристики «Нового» Статуту такі:

– упродовж двох з половиною століть він був «взірцем для законодавців і задовольняв судову практику на литовських, українських та білоруських землях»;

– кодекс «є правонаступником у розвитку права, зумовленого багатою правовою спадщиною Київської Русі»;

– «його еволюція була визначена положеннями Руської Правди»;[360]

– яка, у свою чергу, генетично пов’язана, походить із законодавства Східної Римської імперії, спирається на нього.

Нарешті, слід відзначити ключову роль у підготовці Статуту 1588 р., яка належить, насамперед, видатному політичному та державному діячеві Льву Сапезі – підканцлерові (1585—1589 рр.), великому канцлерові (1589—1623 рр.) та великому гетьманові (1625—1633 рр.) Великого князівства Литовського.

Лев Сапега.

Таким чином, сучасні дослідження вітчизняних суспільствознавців довели, що правовий статус руської шляхти був урівняний з польською вже від 1425—1435 рр.[361] У 1565—1566 рр. у ВКЛ відбулася сеймова реформа, закріплена Другим Литовським Статутом. «Статут 1566р., в суті речей, – як стверджують сучасні дослідники, – на високому рівні кодифікаторської техніки завершив розвиток Великого князівства Литовського як правової держави, підтвердивши цикл реформ, що передували оголошенню самого Статуту». Відкриває цю низку реформаторських актів королівський привілей 1563 р. про скасування обмежень православних порівняно з католиками (це мало, як уже зазначалося, радше моральне, ніж юридичне значення). Наступний крок – це Більський привілей 1564 р., за яким і для магнатів, і для шляхти запроваджувалися спільні виборні шляхетські суди за зразком земського судочинства в Польщі. Розвиваючи початі реформи, Віленський привілей 1565 р. проголосив створення регулярних повітових сеймиків і вальних сеймів із правом шляхти «на містцях гловнійших повітом… зьєждчатися, радити, обмовляти й обмишляти». Утворення земських судів і повітових сеймиків вимагало уточнення адміністративно-територіального поділу держави… Згідно з новим адміністративним поділом встановлено такі адміністративні одиниці-воєводства[362]: Київське – з