Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

Нас тримали зв’язаними на піску до самого світанку. Стерегло нас двоє: один з ручним кулеметом, інший — з гвинтівкою, а решта солдатів, зібравшись трохи осторонь, курили, розмовляли, сміялися — наче розслаблялися після того, як спіймали нас. Ми з Ямамото мовчали як риба об лід. Хоча був травень, уранці температура спускалася нижче нуля, і я навіть побоювався, що ми, роздягнені, замерзнемо до смерті. Але тодішній холод не витримував порівняння зі страхом, який я відчував. Я не здогадувався, яке лихо нас очікує згодом. Ці монгольські солдати — лише патрульний загін і нашу долю, напевне, не вирішуватимуть. Ждатимуть наказу зверху. А тому якийсь час нас, мабуть, не вбиватимуть. А от що буде потім — не вгадаєш. Ясна річ, Ямамото — шпигун, мене спіймали разом з ним, отже, я його спільник. У всякому разі, із цієї халепи так просто нам не вибратися.

Невдовзі після того, як розвиднилося, у небі почувся начебто гуркіт літака. А потім показався сріблястий фюзеляж розвідувального літака радянського виробництва з монгольськими розпізнавальними знаками. Він закружляв над нашими головами, а всі солдати замахали йому руками. Відповідаючи на це, літак кілька разів похитав крилами і приземлився, здійнявши хмари піску, поблизу на відкритому місці. Ґрунт навколо був твердий і рівний, а тому там можна було без злітної смуги приземлюватися й злітати порівняно легко. Можливо, вони використовували це місце як аеродром і раніше неодноразово. Один солдат стрибнув на коня і помчав до літака, ведучи на поводі ще двох коней.

Назад солдат повернувся з двома чоловіками — видно, офіцерами високого рангу — верхи на конях. Один — росіянин, інший — монгол. «Мабуть, командир патрульного загону повідомив по рації у штаб, що нас спіймано, й офіцери спеціально прилетіли з Улан-Батора нас допитувати», — припустив я. Напевне, офіцери розвідки. Я чув, що за торішніми масовими арештами й чистками антиурядових груп стояло ДПУ.[32]

Обидва офіцери були в бездоганно чистій уніформі й акуратно поголені. На росіянинові була тепла напівшинеля з портупеєю, з-під якої визирали лискучі, без жодної плямочки чоботи. Як для росіянина він був невисокого зросту, сухорлявий, років тридцяти-тридцяти п’яти. Широке чоло, тонкий ніс, блідо-рожева шкіра, окуляри з металевою оправою. Загалом нічим непримітне обличчя. Монгольський офіцер — на відміну від росіянина, оцупкуватий чорнявий коротун — скидався на ведмежа.

Монгол покликав сержанта, і вони втрьох, осторонь від решти, про щось заговорили. «Мабуть, вислуховують докладну доповідь», — припустив я. Сержант показав мішок з речами, забраними в нас. Росіянин уважно оглянув кожну з них і поклав назад у мішок. Щось сказав монголові, а той — сержантові. Потім росіянин вийняв з нагрудної кишені цигарницю і запропонував монгольському офіцерові та сержантові закурити. Затягуючись сигаретами, вони далі про щось розмовляли. Росіянин, кілька разів ударяючи кулаком правої руки по лівій долоні, у чомусь їх переконував. Здавався трохи роздратованим. Монгольський офіцер стояв з похмурим виразом обличчя, схрестивши на грудях руки, а сержант раз у раз кивав.

Потім російський офіцер поволі підійшов до місця, де були ми з Ямамото, й зупинився. «Закурите?» — звернувся він до нас по-російському. Я вчив російську в університеті й, як уже казав раніше, трохи розумів її, але, уникаючи зайвих клопотів, удав, що нічого не розумію. «Дякую, не треба», — відповів Ямамото досить пристойною російською мовою. «Чудово, — сказав радянський офіцер. — Розмова піде швидше, якщо зможемо говорити по-російському».

Він зняв рукавички і запхав їх у кишеню шинелі. На безіменному пальці його лівої руки виднів невеликий золотий перстень. «Гадаю, ви догадуєтеся, що ми щось шукаємо. Ноги відбігали. І знаємо, що ця річ у вас. Звідки знаємо — не питайте. Просто знаємо. Однак при вас її не виявилося. Отже, якщо міркувати логічно, то ви її десь заховали перед тим, як вас піймали. Туди, — він показав рукою в бік Халхін-Голу, — ви її не переправили. Ріку ніхто ще не встиг перейти. Значить, лист заховано десь на цьому березі. Ви зрозуміли, що я сказав?»

Ямамото кивнув: «Зрозуміли. Але про лист ми нічого не знаємо».

«Гаразд, — спокійно проказав росіянин. — Тоді я поставлю вам маленьке запитання: що ви тут робили? Адже ви добре знаєте, що це територія Монгольської Народної Республіки. З якою метою ви проникли на чужу землю? Що ви на це скажете?»

Ямамото пояснив, що ми збирали матеріал для складання карт: «Я цивільний, працюю в картографічній фірмі. Ось цього чоловіка й того, кого ви вбили, мені дали для охорони. Ми знаємо, що цей берег ваш, і просимо вибачення за те, що перейшли кордон. Але порушувати його ми не мали наміру. Просто хотіли оглянути рельєф місцевості звідси, з височини».

Російський офіцер усміхнувся, скрививши свої тонкі губи, наче йому розповідали щось нецікаве.

«Просите вибачення, — повільно повторив він слова Ямамото. — Ясно. Хотіли з височини оглянути рельєф місцевості? Зрозуміло. Якщо вилізти на гору, то завжди краще видно. Зовсім логічно».

Якийсь час він мовчки розглядав хмари на небі. Потім знову перевів погляд на Ямамото й, повільно хитнувши головою, зітхнув:

«Як було б добре, якби я міг повірити твоїм словам! Поплескати тебе по плечу й сказати: „Ну, переправляйся через ріку й повертайся туди! А наступного разу будь обачнішим!“ Я справді хотів би так зробити. Повір. Та, на жаль, не можу. Бо добре знаю, хто ти такий насправді. І що ти тут робиш, знаю. Ми маємо друзів у Хайларі так само, як ви в Улан-Баторі».

Росіянин добув з кишені рукавички, склав їх по-новому й запхав назад. «Чесно кажучи, мені особисто не цікаво вас мучити або вбивати. Якби ви віддали листа, я не мав би до вас жодних претензій. На свій розсуд одразу відпустив би вас. І ви могли б спокійно перебратися на той берег. Гарантую вам це, слово честі. Решта — наші проблеми. Вони вас не стосуються».

Нарешті проміння сонця зі сходу почало зігрівати шкуру. Вітру не було, по небу пливло кілька густих білих хмар.

Запала довга-предовга мовчанка. Мовчали всі — росіянин, монгольський офіцер, солдати патрульного загону, Ямамото. Потрапивши в руки ворога, Ямамото, видно, приготувався до смерті. Його обличчя зовсім нічого не виражало.

«Інакше ви обидва… тут… помрете, — повільно, ніби повчаючи дітей, промовив росіянин. — Помрете