Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

Бастіон був чимось схожий на Таринкот: там немає тонн адміністративного непотребу, але бракує комфортних кандагарських умов. А ще Бастіон вигідно вирізнявся тим, що цього разу нас було досить і ми могли розділитися на дві зміни по дванадцять годин. Якусь частину часу між місіями ми витрачали на відеоігри і просто розслаблялися, однак темп у Бастіоні був такий інтенсивний, що довго не відпочинеш. Здебільшого ми розплановували місії або готувалися до вильоту, запихаючи сяку-таку їжу з коричневим соусом собі в горлянки й водночас пильнуючи, щоб не пропустити сигналу місії медичної евакуації.

Облаштуватися в Бастіоні було геть нескладно. Тутешнє життя мало відрізнялося від тих місць, де я вже побувала, — пил, погана їжа, тенти, каміння, довгі зміни.

Ми спали під великими тентами разом з кількома десятками інших людей. На жаль, цього разу мені не дозволили мешкати з моїм екіпажем, бо я була жінка. У цьому, звісно ж, не було нічого страшного, хіба що кілька разів мені не вдалося поїхати разом з хлопцями на роботу. Однак, з другого боку, розгортання, коли я жила з чоловіками, а не тільки з жінками, не були для мене проблемними. Зрештою, якщо підлітки-дівчата й підлітки-хлопці можуть спати в одній спортзалі під час акцій протесту, то дорослі чоловіки й жінки, професіонали, здатні поспати під одним гігантським тентом з кількома десятками колег по ескадрильї і не робити з того великої проблеми.

Якось у липні 2009 року я була на зміні, спостерігала, як ПРи грають у «Гейло», і чекала своєї черги, аж раптом почула звук на дев’ятій лінії. Я зірвалася з місця й зиркнула на групу розвідки — пересвідчитися, чи ми зараз злітатимемо. Потім відразу помчала до вантажівки. У Кандагарі і ТК до вертольота ми могли добігти, але в Бастіоні було надто далеко до злітної смуги. Радіосигнал «готовність номер один» змусив караван старих пікапів та гольфмобілів мчати до літаків і гелікоптерів, здіймаючи хмари пилу.

Через кілька секунд, заводячи вантажівку, я почула по радіо «готовність номер один». Місія починалася. Наших данських друзів притисли біля річки, звідки треба було забрати поранених. Я вирулила на дорогу й зачекала, поки мій екіпаж заскочить усередину, вигукуючи «ї-і-і-хо!» Переконавшись, що нікого не забули, ми рушили в запилену післяполудневу спеку, готові до порятунку людей.

Коли ми дісталися злітної смуги, я вистрибнула з вантажівки й побігла до вертольота. Я знала, що Дуґ знавісніє: він завжди говорив нам не бігати. Але, коли ми прямували на місію, адреналін завжди зашкалював, тож більшість із нас бігла підтюпцем. Один з бортмеханіків, що біг поруч зі мною, трохи випередив мене. Я також прискорила темп. Він усміхнувся, зиркнув на мене й по-спринтерському помчав далі. Тоді я взяла максимальну швидкість і перегнала його. У цю ж мить до мене долинуло Дуґове «поволі їдеш — більше в’їдеш!»

І ледве я відчула, що біля моїх ніг уже весь світ, як на цементованому майданчику простісінько біля вертольота мені під ноги потрапив камінець. Ніби у вповільненому кадрі нога мені вивернулася й злетіла над головою, а контрольний список наче вибухнув. Усі папірці розлетілися довкола.

Мій бортмеханік мчав слідом, але швидко зреагував і перестрибнув через мене, наче бігун-олімпієць.

— У тебе все гаразд, — спитав він, сміючись.

— От лайно! — вигукнула я, поспіхом збираючи контрольний список.

Я підвела очі й побачила, як Дуґ іде до вертольота, хитаючи головою. Щоразу, роблячи якусь дурницю, я помічала, що Дуґ на мене дивиться.

Дуґ і Мет мали летіти в головному вертольоті попереду нас, і я на мить замислилася, чи почуваються вони в нашій команді так само безпечно, як я в їхній. Я не була Дуґовою улюбленицею, проте знала: якщо треба, він кинеться за мене під кулі. Сподіваюся, він розумів, що я зробила б заради нього те саме.

Я зосередилась. Ми готувалися до злету. На нас чекала робота, тож ми обговорили пункти контрольного списку. Ми знали, що все буде так само, як і в інших місіях, але й усвідомлювали: імовірність сідати в гарячій зоні тут, у Гільменді, вдвічі більша. Разом з другим вертольотом ми вилетіли на південь, випробували зброю і попрямували до макових полів. Минуло трохи часу, і ми зв’язалися по радіо з чоловіком із данським акцентом. Він зорієнтував нас щодо місця, де чекали травмовані.

Поглянувши вниз, ми побачили одноповерхові, вкриті брудом будинки з невипаленої цегли і метрів за сорок п’ять від них річку, що текла з півночі на південь. Між будинками й річкою наші союзники пустили зелений дим. Ми підлітали до поля, тоді як другий вертоліт кружляв угорі. Ми пронеслися над будинками, щоб сісти на порослій травою ділянці. Від носа вертольота до річки лишалося метрів з п’ятнадцять. Метрів за три від землі ми почули чотири послідовні вибухи. Годі було зрозуміти, чи це стріляють у ворога наші союзники, чи ворожі міномети цілять у наш бік, але я схрестила пальці, сподіваючись, що постріли лунають з боку хороших хлопців.

Ми приземлилися й вислали вперед ПРів, щоб якнайшвидше забрати пацієнтів. Я чула, як данські солдати знервовано перемовляються по радіо. Навіть не знаючи їхньої мови, я добре розуміла, про що вони говорять. Нас атакували. Данці усвідомлювали, що повинні прикривати нас: ми ж мали забрати їхніх друзів. Я звела очі до неба, шукаючи другого вертольота. Коли я його розгледіла, то побачила, як з кулеметів п’ятдесятого калібру на тих, хто намагався знешкодити нас, лився несамовитий потік куль.

Літальний апарат США, щоб застосувати зброю, мусить мати чіткі дані про те, що вогонь з іншого боку — ворожий, і бачити другий вертоліт, намагаючись стріляти так, щоб уникнути жертв серед цивільних. Якщо вони вже стріляли в когось за нами, то ті на це, безперечно, заслуговували.

Нам дуже хотілося якнайскоріше забрати