Читати книгу - "Якоб вирішує любити"

всі решта сіли на кораблі в Ульмі і доплили на них сюди. Мій батько завжди казав, що дерев'яні крокви в нашому домі зроблені з одного з таких кораблів. Але чи досить цього, щоб називатися швабами? Не знаю: за сто сімдесят років наша кров тут так перемішалася, що вже не розбереш, хто тут німець, а хто ні.

І знову гомін у залі, тепер вже несхвальний.

— Неправда! — вигукнув хтось. — Мої перші предки були французи, але далі всі вже німці. Байдуже, чи шваби чи не шваби — вони були німці. І мені цього вистачає.

Зала відповіла згодою.

— А чи Фредерик Обертин взагалі був німець? — спитав хтось інший.

— Певна річ! — почув я дідів голос. — А хто ж іще?

— Як писалося його ім'я? — допитувався хтось.

— Звучить як французьке Обертін, писане через «Аи», тоді це французьке ім'я. А Фредерик? В кінці «с» чи «k»?

Тепер я почув, як хтось встав і пішов приміщенням, тоді зарипіла шафа, звідти щось дістали і з глухим гуком кинули на стіл.

— Ось сільська хроніка, — почув я голос француза Діманша, а тоді шелест сторінок. — Вона починається травнем 1772 року. Фредерикове ім'я мусить бути десь на самому початку. Ось, відразу на першій сторінці:

«От і минув місяць, відколи наш перший суддя, Фредерик Обертин, який привів нас у Банат, у сильну зливу перед зібраними тут достойниками та інженерами з Тімішоари і в присутності його світлості барона Алвінці, гукнув усім нам, що зібралися на межі села, чекаючи знаку займати доми: Ласкаво просимо до Грозенау! Працюйте тяжко і множтеся — і тоді в нас тут буде майбутнє!»

— Та не читай нам усю книгу. Як пишеться прізвище? — спитав дідо.

— Обертин через «О».

— Отож, — сказав дід. — А ім'я?

— Остання літера «k», а не «с».

Війт гримнув кулаком по столу, знадобився весь його авторитет, аби закликати до спокою.

— Браття, ми ведемо справи з угорцями, болгарами і румунами. Навіть з євреями. Донедавна цигани латали наші казани, і ми даємо гострити наші ножі цьому циганчуку Сарело. Навіть один серб живе тут, і багато з вас носить вбрання, пошите його жінкою. Але це нічого не міняє в тому, що ми, хоч і були колись лотаринжцями, ельзасцями, французами та німцями, потім усі стали швабами. Вношу на голосування мої пропозиції. А також, щоб наступного травня влаштувати посвяту прапора.

Тут втрутився парох Шульц:

— Я всіх вас знаю. Багатьох хрестив, багатьом давав перше причастя і шлюб. Так само ваших дітей, яким, можливо, незабаром доведеться йти воювати за нашу справу. Тому мені, як нікому іншому, нелегко сказати, що я як слуга Божий вважаю цю війну необхідною. Маємо найкращого вождя всіх часів, і тому з Божою поміччю він незабаром виграє цю війну на нашу користь. Гайль Гітлер!

Засовалося багато стільців, і спершу кількоро, а тоді все більше чоловіків привітали Гітлера.

Посеред цього гамору я виразно розчув батьків голос:

— А ви добре подумали, що це означатиме, коли війна дійде до нас? Легко бажати собі війни, коли вона десь у Польщі. Та хто подбає про землю тут, коли всі наші сини підуть? Я вас не розумію, можливо, тому що я ніколи не був одним із вас. Але знаю: моя земля мені важливіша, ніж ваша війна. Я рільник, не солдат, тому хай найкращий вождь поцілує мене в…

Далі я вже не зважав на батькові слова, бо вулицею йшла сербка Катіца, боса як і я, із заплетеним в кіски волоссям. Вона зловила курку, що тим часом втекла, і тепер несла її мені. Без жодного слова видобула з кишені нитку, прив'язала один кінець курці до шиї, а другий мені до ноги.

— Отак, тепер курка нікуди від тебе не втече, — сказала вона румунською.

Я приклав вказівний палець до уст, так що вона замовкла і насупилася ще більше.

— Чоловіки говорять про війну, — прошепотів я.

— Батько теж постійно про неї говорить. Каже, що для сербів усе зле закінчиться, — відказала вона.

— Це ти сербська Катіца? — спитав я, ніби не знав.

— Я відносила сукню замовниці додому. А ти Якоб? — спитала вона.

— Якоб Обертин.