Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

пише: “Während eines Gewitters entferne man Metalle, wie z. B., Ringe, Uhren, Schlüssel, etc., von sich und halte sich auch nicht an solchen Stellen auf, wo viele Metalle beieinander liegen, oder mit anderen Körpern verbunden sind, wie an Herden, Oefen, Eisengittern u. dgl».44 Що це означає, Мортімере? Чи треба держати металеві речі при собі, чи далі від себе?

– А хто його зна... Важко сказати. Якось воно плутано звучить. У цих німецьких книжках усі поради якісь плутані. Все ж мені здається, що це речення стоїть скоріше в давальному відмінку, ну, хіба трохи домішано родового та знахідного, і гадаю, воно означає, що треба держати метал при собі.

– Мабуть, що так. Воно, як подумати, так і має бути. Адже металеві речі, розумієш, це ніби громозвід. Начепи свою пожежницьку каску, Мортімере, вона ж майже вся металева.

Я знайшов і насадив на голову каску – як на таку теплу ніч, та ще в душній кімнаті, досить важкий, недоладний і незручний головний убір. Мені навіть нічна сорочка здавалася зайва в тій духоті.

– Мортімере, треба ж і тіло якось захистити. Може, ти свою міліційну шаблю начепиш?

Я послухався.

– А тепер, Мортімере, якось ще й ноги б годилося вбезпечити. Прищебни остроги.

Я й те зробив – мовчки, насилу стримуючи роздратування.

– Мортімере, ось тут пише: «Das Gewitterläuten ist sehr gefährlich weil die Glocke selbst, Sowie der durch das Läuten veranlasste Luftzug und die Höhe des Turmes den Blitz anziehen könnten».45 Чи це означа, що небезпечно не дзвонити в церковні дзвони під громовицю?

– Авжеж, здається, що так,– якщо там дієприкметник минулого часу в називному відмінку однини, а по-моєму, так воно й є. Справді, це, мабуть, означає, що через велику височину дзвіниці та відсутність Luftzug’у дуже небезпечно (selir gefährlich) не дзвонити у дзвони під час бурі, а крім того, бачиш же, що й сама будова речення...

– Менше з тим, Мортімере, не марнуй дорогого часу на балачки. Візьми великого обіднього дзвоника, він висить у передпокої. Та швидше, рідненький, це ж порятунок. Ох, ненечко, здається, ми таки живі будемо!

Наша дачка, щоб ви знали, стоїть на вершку високого пагорба, що панує над долиною. В сусідстві є кілька ферм, найближча ярдів за триста-чотириста від нас.

Залізши на стілець, я калатав у той жахливий дзвоник хвилин сім чи вісім, коли нараз хтось розчинив знадвору віконниці, в кімнату впав яскравий промінь з ліхтаря, і чийсь хрипкий голос запитав:

– Що тут у лихої години скоїлося?!

У вікні я побачив повно облич, а на тих обличчях повно очей, що нестямно витріщились на мою нічну сорочку та вояцьке спорядження.

Я кинув дзвоника, сплигнув зі стільця, вкрай зніяковілий, і пояснив:

– Нічого не скоїлося, хлопці, просто невеличкий переполох через громовицю. Я намагався відвести блискавку.

– Яку громовицю? Яку блискавку? Чи ви, Маквільямсе, з глузду зсунулися? Ось яка ніч яснісінька, ніякої громовиці нема й не було.

Я визирнув у вікно й так здивувався, що зразу й слова не міг вимовити. Потім сказав:

– Нічого не розумію. Ми виразно бачили сполохи крізь завіси й віконниці і чули грім.

Сусіди мої один по одному попадали з реготу; двоє так і не встали, сердеги. А один з тих, що лишилися живі, зауважив:

– Шкода, що ви не здогадалися відчинити вікно та поглянути он на той вершок. То ж ви гармату чули і бачили спалахи пострілів. Опівночі телеграма надійшла, що Гарфілда обрано президентом, ото й салютували.

– Еге ж, містере Твене,– докінчив містер Маквільямс,– як я вам уже сказав напочатку, стільки є правил, як уберегтися від громовиці, й такі вони досконалі, що я просто не годен збагнути, як це дехто примудряється попасти під блискавку.

По тих словах він узяв свого саквояжа та парасольку і вийшов, бо поїзд саме зупинився на його станції.

 

1880

 

КРАДІЖКА БІЛОГО СЛОНА

 

 

I

 

Цю дивну історію розповів мені в поїзді випадковий супутник. Цьому добродієві було вже за сімдесят, і надзвичайно приємний та лагідний вираз його обличчя, а також серйозна й відверта манера говорити позначали щирою правдивістю все, що вимовляли його уста. А почув я таке.

Вам, мабуть, відомо, як шанують у Сіамі королівського білого слона. Так само ви знаєте, що він є, сказати б, священною власністю короля і лише король може володіти ним. Певною мірою білий слон стоїть навіть вище короля, бо йому не тільки віддають шану, але й поклоняються. Ну так ось, п’ять років тому між Великобританією і Сіамом виникли непорозуміння щодо кордонів. Незабаром з’ясувалося, що винний був Сіам. Англія негайно одержала всі можливі відшкодування, і її представник заявив, що він задоволений і що минуле треба забути. У сіамського короля відлягло від серця, і на знак вдячності, а можливо, і для того, щоб стерти найменші залишки незадоволення, яке Англія могла відчувати до нього, він вирішив послати англійській королеві дарунок – єдино слушний, відповідно до східних понять, спосіб умилостивити ворога.

Цей дарунок мав бути не просто королівський, а неперевершено королівський. Тож хіба щось інше могло краще відповідати цій вимозі, як білий слон?

Я мав тоді високу посаду на цивільній службі в Індії, і мене вважали особливо гідним честі передати цей дарунок її величності. Для мене, моєї челяді, а також військової охорони й наглядачів за слоном було споряджено корабель, і, прибувши в належний час у нью-йоркську гавань, я помістив свого підопічного вельможу в чудовому приміщенні в Джерсі-сіті. Така зупинка була потрібна, щоб трохи підлікувати слона, перш ніж рушити далі.

Все йшло гаразд протягом двох тижнів, а потім почалися мої поневіряння. Білого слона вкрали! Мені серед ночі зателефонували про це жахливе нещастя. На мить я сторопів від жаху й тривоги і завмер, відчувши цілковиту безпорадність. Згодом я трохи заспокоївся і опанував свої думки. Незабаром я зрозумів, де мій вихід, бо для розумної людини в моєму становищі він був єдиний. Незважаючи на пізній час, я помчав у Нью-Йорк і попросив якогось полісмена провести мене до головної поліційної управи розшуку. На щастя, я прибув туди вчасно, хоч начальник цієї управи, знаменитий інспектор Блант, уже збирався йти додому. Інспектор виявився