Читати книгу - "Син землі, Турянський Осип Васильович"

рятунком для нього з усіх його мук і упокорень буде відвага супроти граф'янки та рішуча, мужеська й геройська виява граф'янці його любові до неї. Можливості її відмови він навіть не брав під увагу тому, що його розпалена свідомость уважала бажання за дійсність. Пережиті почування ганьби, дика ненависть до всіх його кривдників і почуття його станової вищості над ними розвивали в його розогненній свідомості, тепер у клумбі, ось яку картину:

- Чому я скоріше не подумав?.. Чудова ідея!.. Треба буде - впаду перед нею на коліна... Все скажу... Їй одчиняться очі... Вона напевне мене вислухає… Я ж маю першество перед хлопським сином Куценком... Куценко мав панську відвагу... Я, пан, був супроти граф'янки хлопська лемішка... Ая, ая, хлопська лемішка, ха-ха-ха-ха!.. Тепер буде інакше... Тепер вона буде моя... моя... моя.... моя... га-га-га!.. Може, любочко, не схочеш добровільно?.. Ей, ні, схочеш, схочеш... Ні?.. Го-го! Я тебе здобуду силою!.. О, я знаю... Найкраще жінка тоді любить, як її візьметься силою... Так, так... Сила - це все...

Пенкальський дуже радів тими винаходами і з радощів гладив рукою листя та гілки на клумбі. При тім його думки так укладалися: «Та гілка, листя, дерева... все на свойому місці... Люди?.. Пан на землі сидить, хлоп цілується з граф'янкою в палаті... Світ обернувся догори ногами... Треба світ перевернути назад на давнє місце... Хлоп Куценко буде клумби чистити... Пан Пенкальський буде цілуватися з граф'янкою, ха-ха-ха-ха!.. Так мусить бути!.. І буде!.. Буде!.. Хоч би світ перемінився в купу гною... хоч би я сторчав, як черв з того гною... то так буде... Слово гонору!.. Та невже ж він буде ночувати?.. Ой! Що я бачу?.. Обоє виходять... Чудово!.. Тихо, ша!.. Знов цілуються!.. Ух! Уже гидь мене бере дивитися! Йдуть... Уже біля мене. Перейшли. Певне вона його трошки проводить... О, скарлупілий світе!.. Граф'янка проводжає хлопа... Добре... добре!.. Так тепер і треба... Вона вертатиме сама... Чудово!.. Щезли поміж деревами... Місяць сходить... Ух, який пихатий, пузатий!.. Смієшся з мене, небесний вітрогоне! Ні, ні... Ти хочеш бути свідком мойого кохання з граф'янкою... Все в порядку... Любовні заклинання при місяці... ха-ха!.. Люблю романтичність... Вона вже йде!.. Кріпися, шляхтичу!.. Ух, не сама!.. За нею він теліпається... А кольки б тебе скололи! Чого ще раз лізеш, лайдаку?.. Не може відчепитися одно від другого!.. Га, я вас одчеплю так цупко, що й дідько вас не зчепить більше!.. Стають при самій клумбі... Цить! Слухай!.. Щось говорять».

- Тут уже розстанемося...

- Ще підведу тебе до дверей...

- Добре, а я тебе назад іще трошки... Опісля, щоб не було кривди ні тобі ні мені, попрощаємося всередині парку... Добре?..

- Добре...

- Чудово!.. як у казці!.. Ну, йдіть уже!.. Ах, яка вона гарна! Буду мати любовний пир з нею! Ха-ха-ха-ха! Вже під дверми!.. Назад ідуть... Перед клумбою... Три кроки від мене... Одійшли... Стають... Середина парку... Прощаються... Знов те прокляте цмокання! Гу-гу-гу! Досить, досить!.. Ваш анахтемський вогонь печену бульбу з мене зробить... Пішов сам... Вона стоїть і дивиться за ним... Пане шляхтичу!.. Будь одважний, як лев голодний, як тигр вимовний, як теща...

Коли Пенкальський міркував, що Куценко вже мусив зникнути граф'янці з очей, бо вона перестала махати до нього рукою, вийшов нагло з клумби й пустився до мавки, що все ще стояла, обернута до нього плечима. Він підійшов нишком на п'ять кроків до неї і станув теж та ждав, аж вона обернеться до нього. Та заки мавка, побачивши його, схаменулася, він упав перед нею навколішки й почав ось як перед нею сповідатися:

- Ясновельможна панно граф'янко! Простіть... але я досі не міг... Тепер можу... нині моя душа вавілонськими трубами гримить... Місяць перед хвилькою зійшов, щоб бути мені свідком...

Мавці, яку нагла поява Пенкальського спершу збентежила, стало тепер чудно, досадно і смішно від дивної його поведінки, й вона закликала різко:

- Чого ви хочете?.. Нащо вам місяця за свідка?..

Ті мавчині слова ще більше збили з пантелику Пенкальського, й він лепетав:

- Моя душа багата... язик бідний... собаки б його з'їли!.. Змилосердіться наді мною, ясна панночко граф'янко, вислухайте розпучливих дзвонів мого серця... Хай до вас промовляють мої, як до молитви складені, руки... і мої коліна... що до вас навколішки прибігли... Я хотів би вам сказати...

- Ви п'яні, правда? - перебила мавка.

- Я п'яний нектаром кохання...

- Яке ж мені діло до того?..

- Сонце кохає землю, а я, ясновельможна панно, княжно мого серця, кохаю вас...

Мавка глянула з презирством на Пенкальського й сказала:

- А я вас ненавиджу й бажаю собі не бачити вас більше на очі. Уступіться мені з дороги!

Коли Пенкальський не уступався й далі клячав перед нею, вона виминула його й пустилась до палати. Пенкальський скочив на ноги, забіг їй стежку і знов кинувся навколішки перед нею та почав прохати:

- Я умру... сконаю... збожеволію без вас... Рятуйте душу людини, що високо держить прапор шляхетського роду... Ви ще молоденькі... Та ви вже тепер повинні знати, що я, правовірний шляхтич, ліпший для вас од найліпшої людини з хлопського роду... наскільки взагалі хлоп може бути людиною...

Ледве Пенкальський сказав ті слова, аж тут нагло прибігла величезна собака-вовчур і, побачивши Пенкальського навколішках перед мавкою, вхопила його зубами ззаду. Він крикнув з несподіваного страху й болю, а коли по гарчанні пізнав, що це пес, то скипів з великого обурення й замість дальших слів: «ви, ясна панно, ще мене покохаєте...» - ревнув до собаки:

- А, грім би тебе тріснув!

Тим часом, як тривав бій між Пенкальським і собакою, мавка мерщій прибігла до палати і, станувши у дверях, закликала до себе Дору. Тоді, як Дора бігла до палати, Пенкальський сягнув до кишені по револьвер, щоб застрілити собаку за таке яскраве збезчещення та знищення його найсвяточніших почувань у житті. Одначе він зауважив, що у нього нема ні кишень, ані револьвера.

«Собака,- так він думав,- пся її кров собача, кишені мені подерла... Де ж револьвер?..»

Мерщій кинув парк, який для нього став місцем такої ганьби. Підтягав штани аж до колін, аби закрити наготу. Сів у житі одпочити після нинішніх важких переживань. Як пес на припоні, не могучи вкусити чужої людини, під час гавкання гризе зажерто яку-небудь річ біля себе, так і Пенкальський після думки «так закінчилися мої освідчини» вхопив у жменю житні колоски і гриз їх, мов скажений. Тепер