Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І от в суботу, коли за обіднім столом зібралася вся родина, Любомир раптом звернувся до молодшого брата:
– Мареку, я бачу, що ти збираєшся поступати до інституту… Але не варто це робити цьогоріч.
– З чого це раптом не варто? – здивувався той.
– Ну-у-у, ти сам подумай, – знизав плечима старший брат. – На одну працюючу маму у нас буде двоє студентів.
– Ну то й що?.. Рік чи два переб’ємося, а там…
– А там я планую в аспірантуру КІНГа поступити. І знов у нас буде один студент та один аспірант. І на нас двох – працююча мама.
– Отже, тобі можна й навчатися й до аспірантури вступати, а як мені до КПІ, то вже й зась?! – обурився Марек.
– Ти б матір краще пожалів, – мовив Любомир, пильно вдивляючись братові в очі. – Мама у нас он як втомлюється. Отож одному з нас треба піти працювати. Якщо хочеш навчатися… Ну що ж, навчайся – але не на стаціонарі, а на вечірньому або на заочному.
Мама Віта хотіла щось сказати, але тут нареченого підтримала Світлана:
– І справді, Мареку, чому б тобі не влаштуватися на роботу?
– А може б, вам краще одружитися і зажити власним життям, а не давати мені цінні вказівки? – ледь стримуючи обурення, парирував той. – До речі, останнім часом по Києву ширяться чутки, нібито Світлана вже півроку є господинею двокімнатної кооперативної квартири. Хіба це не правда, га?..
Любомир здивовано озирнувся до дівчини, однак Світлана навіть не знітилася й відповіла буденним тоном:
– Квартира є, але меблів ще нема… А звідки ти про неї дізнався?
– І меблі є, і навіть гарнітур спальний нещодавно завезли, – посміхнувся Марек. – А розповів про це твій тато. А ще він сказав, що через місяць ваше сімейство зібралося на відпочинок в Ялту. Що Любомир знов житиме на вашій дачі. А от ми з мамою Вітою після моїх іспитів поїдемо в Одесу.
Вікторія Борисівна продовжувала розгублено мовчати. Любомир втупився у вікно, оскільки був просто розчавлений останніми новинами, брехнею Світланки й особливо – нахабством молодшого брата.
– І на які ж гроші ви зібралися в Одесу? – поцікавилася Світланка.
– А ось на ці!
Марек дістав з буфету коробку з під чаю № 36 і висипав її вміст на стіл. Грошей було багато. У Світланки жадібно загорілися очі, рученята самі потяглися до купюр…
– Не чіпай, це мої гроші! Я їх заробив! – гримнув на неї Марек.
Світланка набурмосилася, напнула губки й засопла, вдаючи образу.
– Мамо, але ти ж знаєш, що зараз нам зі Світланкою, можливо, треба буде вирішувати питання з весіллям! – отямився Любомир.
– А що, хіба наречена нарешті дала згоду на шлюб з тобою? Невже наша Капризулька наважилася перевести тебе з «вічних наречених» у статус «осоружного чоловіка»? – з удаваним співчуттям поцікавився Марек.
Любомир підхопився з місця, перекинувши стільця, нервово змахнув руками і вихором вилетів з кухні. Світланка теж підвелася і гордовито пішла до дверей, на ходу оголосивши:
– Я додому!
– Не варто було з Любомиром розмовляти отак жорстоко, – нарешті мовила мама Віта, не підводячи очей. – Ви все ж таки брати…
– А чого він отак поводиться?! – процідив крізь зуби Марек. – Живе з нами, їсть, спить, бере у тебе гроші на проїзд і на обіди, а стипендію і те, що примудряється підзаробити, віддає цій стерві? Все літо працює на їхній дачі, але жодного разу не привіз нам навіть червивого яблучка на компот. Від цієї його п’явки тільки й чути, що яблука, груші, сливи у них гниють, бо вони не в змозі позбирати й переробити весь врожай…
– Синку, не будь таким злостивим і дріб’язковим. Він щасливий – ото й добре. Та й живе він тут на мої гроші, а не на твої. А я про це не шкодую.
* * *
Наступного дня – в неділю – Марек пішов від Спартака близько 21:00. Додому вирішив повернутися якомога раніше, бо завтра о десятій мав складати другий іспит – з тієї самої усної математики. Отож треба було виспатися.
Відчинивши вхідні двері, він зайшов до квартири… і почув кінець розмови:
– Мамо, я розумію, що ти хочеш поїхати на відпочинок, але ці гроші потрібні мені! Нам!.. – переконував Любомир матір. – Згоден, що Марек їх заробив, але якби не Савелій Пантелійович, цих грошей взагалі не було б.
– І справді, якби не мій тато, ні Марек, ані тим паче ви, Вікторіє Борисівно, їх би не бачили, – підтримала нареченого Світлана. – Отже, це загалом-то гроші мого батька, він дав їх Мареку з милості на добру справу. А ви їх намагаєтеся розтринькати на всілякі дурниці. У нас весілля попереду, Любомиру потрібен костюм, черевики. Та й мені необхідно купити білу сукню, фату і туфлі. Тато згоден оплатити ресторан і лімузин, а це вже непідйомна сума! Та й житимемо ми з Любомиром в моїй новій квартирі, з новою обстановкою. Все це купили мої батьки, а це грандіозні витрати! Медовий місяць на морі теж оплачуватимуть мої батьки. А ви мені: спитаю у Марека!.. Та він ці гроші не погодиться віддати, бо він – егоїст.
Дослухавши до цього місця, Марек навмисно гучно грюкнув дверима й увірвався до кухні, посеред якої заціпеніли мати і брат зі своєю нареченою. Розмова вщухла, всі стояли й напружено дивилися на Мар’яна.
– Це підло, Любомире, – мовив юнак.
І тут обличчя Світлани на очах змінилося: спочатку на ньому з’явився переляк, який майже негайно змінився гримасою люті, гніву й ненависті. Дівиця нервово сіпнулася, на прощання прошипіла:
– Не хочу я цього довбаного весілля! Не стану я дружиною жебрака! І раніше я того не хотіла, ніколи не хотіла! І як ти, придурку, досі не зрозумів?! Я знайду в інституті партію, кращу від тебе! Залюбки!
І кинулася геть з кухні. Любомир у відчай схопив її за плече, намагаючись утримати, але Світлана грубо відштовхнула його руку і, гучно цокаючи підборами, побігла до дверей квартири. Любомир кинувся слідом за нею, але мати зупинила його відчайдушним вигуком:
– Синку, почекай! Зараз я тобі все віддам!
Вона кинулася до буфета, тремтячими від напруження руками дістала заповітну коробку з-під індійського чаю № 36, витрусила з
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.
