Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

Проте Софія й далі сподівалася щось з’ясувати. Вона читала про амнезію й певний час розпачливо чіплялася за цю можливість: раптом Феншо блукає десь і не знає, хто він такий, позбавлений власного життя, та все ж живий, і, можливо, ось-ось усе згадає. Минали тижні, наближався кінець вагітності. Дитина мала з’явитися менше ніж за місяць, себто з хвилини на хвилину, і ненароджене дитя поволі почало займати думки, ніби всередині в неї вже не лишилося місця для Феншо. Це вона описала свої почуття такими словами — ​«вже не лишилося місця» — ​а тоді додала: це, мабуть, значить, що, попри все, вона таки сердиться на Феншо, злиться, що він її покинув, нехай не з власної вини. Ця фраза вразила мене своєю нещадною чесністю. Я ще ніколи не чув, аби хтось говорив про свої почуття отак — ​так нещадно, з такою зневагою до традиційних умовностей — ​і записуючи це зараз, я розумію, що з першого ж дня провалився у діру, у незвідане доти місце.

А Софія вела далі: якогось ранку вона прокинулася після важкої ночі і зрозуміла, що Феншо не повернеться. Це була несподівана, але абсолютна істина, і більше її не можна ставити під сумнів. Вона розплакалася і проплакала цілий тиждень, оплакуючи Феншо, як мертвого. А коли сльози висохли, вона зрозуміла, що ні про що не жалкує. Просто Феншо їй доля послала тільки на кілька років, ось і все. А зараз треба думати про дитину, все інше не має значення. Вона знає, що звучить це пишномовно — ​але справді продовжила жити з таким відчуттям.

Я поставив їй низку запитань, і вона відповідала спокійно, зважено, ніби стежила, щоб її почуття не поставили відповіді під сумнів. Наприклад, як вони жили, де Феншо працював, що з ним сталося за ті роки, що ми не бачилися. Дитя завовтузилося, й Софія, не уриваючи розмови, розстібнула блузку й погодувала його — ​спершу однією груддю, потім іншою.

Про життя Феншо до їхнього знайомства нічого не відомо напевно. Вона знала, що він кинув університет після другого курсу, примудрився здобути відстрочку від армії й певний час працював на якомусь кораблі. Чи то на вантажному судні, чи то на танкері. Після того кілька років пожив у Франції — ​спочатку в Парижі, потім доглядав за фермою на півдні. Але це все для неї — ​як у тумані, бо Феншо про минуле особливо не говорив. На час їхнього знайомства він жив у Америці не більше місяців восьми-десяти. Вони буквально наштовхнулися одне на одного — ​якоїсь суботи перечікували дощ у дверях мангеттенської книгарні, розглядаючи вітрину. З цього все й почалося, і від того дня до зникнення Феншо вони були нерозлучні.

Вона розповіла, що нормальної роботи, яку можна назвати справжнім працевлаштуванням, у Феншо не було. Гроші його не цікавили, от він і намагався про них не думати. До знайомства із Софією чим тільки не займався — ​і на торговому флоті трудився, і на складі, і приватні уроки давав, і працював привидом пера, і офіціантом побував, і стіни фарбував, і меблі тягав для компанії-перевізника — ​але це все тимчасові підробітки, з яких він звільнявся, щойно заробляв достатньо, аби протриматися кілька місяців. Коли вони з Софією з’їхалися, у нього взагалі не було роботи. Вона викладала музику у приватній школі, і її зарплати на двох вистачало. Звичайно, заощаджувати доводилося, але на їжу не бракувало, й ніхто не скаржився.

Я її не перебивав. Мені здавалося очевидним, що це — ​тільки початок, деталі, які треба прояснити, перш ніж перейти до справи. Хай би чим Феншо займався у житті, з переліком дивних підробітків це не мало нічого спільного. Це я зрозумів одразу, перш ніж вона встигла про це похопитися. Врешті-решт ми не про абикого говорили. Це ж Феншо, минуле не таке далеке, аби я встиг забути, що він за один.

Софія усміхнулася, зрозумівши, що я вже все збагнув і знаю, на що чекати. Вона, думаю, на це і сподівалася, я тільки підтвердив її надії, стерши останні сумніви щодо доцільності мого візиту. Не треба нічого пояснювати, я й так усе знав, і це давало мені право бути там і слухати її розповідь.

— Він не кидав писати, — ​сказав я. — ​Він письменником став, так?

Софія кивнула. Саме так. Бодай почасти. Мене дивувало тільки, чому я ніколи про нього не чув. Якщо Феншо став письменником, я неминуче мусив десь наштовхнутися на його ім’я. Я по роботі відстежував такі речі, й видавалося малоймовірним, що хто-хто, а Феншо не приверне моєї уваги. Може, він не зумів знайти видавця? Це — ​єдине логічне пояснення.

Ні, — ​сказала Софія, — ​все складніше. Він і не намагався нічого видати. Спершу, коли був геть юний, соромився розсилати свої твори, бо йому здавалося, що ті недостатньо добрі. Але навіть згодом, набравшись певності, він зрозумів, що в тіні йому подобається більше. Він заявив, що не хоче відволікатися на пошуки видавця: по суті, він би радше витратив час на роботу. Софію така байдужість сприкрювала, але щоразу, коли вона напосідалася, він тільки стенав плечима: а куди спішити, рано чи пізно руки дійдуть.

Вона кілька разів навіть думала взятися за справу самотужки й потай передати рукопис видавцеві, але так і не зібралася. Певних правил у шлюбі порушувати не можна, тож хай би як він помилявся, слід було дати йому волю. Писав він багато, і вона шаленіла від думки, що тексти так і припадають пилом у шафі, але Феншо заслуговував на її відданість, тож довелося прикусити язика.

Якогось дня, місяці за три-чотири до зникнення, Феншо запропонував їй компроміс. Він пообіцяв, що до кінця року щось вирішить, і, аби підтвердити серйозність своїх намірів, заявив, що якщо чомусь не дотримається слова, вона може забрати всі його рукописи й передати мені. Я стану розпорядником його літературної спадщини й вирішу, що робити із творами. Якщо скажу, що вартують публікації, то він повірить. Ба більше, — ​сказав він, — ​якщо з ним щось станеться, вона мусить одразу передати рукописи мені й дозволити ними розпоряджатися з тим, щоб я отримав чверть прибутків. А якщо я скажу, що рукописи не варті публікації, то мушу повернути їх Софії, а та їх знищить — ​усі, до останньої сторінки.

Ці заяви здивували Софію, й вона ледь не розсміялася від урочистого тону Феншо. Ціла ця сцена була не в його дусі, й вона ще подумала, чи це не тому, що вона недавно завагітніла. Можливо, перспектива батьківства прочистила йому голову й прищепила почуття відповідальності; можливо, він так прагнув довести серйозність власних намірів, що аж перегнув палицю. Хай там як, вона тішилася, що він передумав. Із плином вагітності вона навіть почала потай мріяти про те, що Феншо здобуде успіх, вона кине роботу й виховуватиме дитину без фінансового тиску. Але все, звичайно, пішло не так, і вона забула про твори Феншо, закрутившись після його зникнення. Потім, коли все потроху налагодилося, вона не хотіла виконувати вказівки, бо боялася зурочити й більше ніколи його не побачити. Проте врешті здалася, бо слово Феншо треба шанувати. Тому й написала мені. Тому я сиджу з нею зараз.

Я, своєю