Читати книгу - "Свої, Анна Чмутова "

— Трясця, я тільки заснула, — з обуренням шипить Соломія. Перетягує маску для сну з очей на лоб, підтискає губи, аби не стерти емаль — так сильно хочеться пройтися зубами по зубах.

Ще день на дворі. Але сон нарешті переміг. Бажання скоріше заплющити очі та віддати себе Морфею було настільки сильним, що дівчина побоялась скоріше його виконати, не добравшись до ліжка. Бреше на роботі, що поїхала взяти коментар у фахівця, а сама вдома завалилась спати.

А тут тільки — дивиться на годинник на руці — година пройшла! І її вже хтось будить треллю дверного дзвінка.

— Хай би йому грець, підняло б і гепнуло, — безладно шипить, поки йде до дверей. Злість настільки заповнює Драгун, що вона навіть забуває про звичайні правила безпеки. Відчиняє двері й одразу ж хоче їх потягнути на себе. Але гість, здається, вміє читати думки. Або робота в нього така.

Давід не дає Солі смикнути на себе швидко ручку. Утримує двері й каже найбанальніше:

— Нам треба поговорити.

— Кому це — нам? — одразу ж займає стійку рисі, що готова відбиватися від нападів. Так, поруч із Давидом Соломія і не відчувала небезпеки. Наче усі інтуїтивні рецептори махом вимикались.

— Солю, не винось мій мозок, будь ласка, і в цей раз. Я терплячий. Але за ці тижні й мої нерви вже розхитались.

— Ти диви, які всі нервові, — дівчина не замовкає, але робить крок у бік і пропускає чоловіка у квартиру. Не на сходовій клітинці їм же розмовляти. Хоча сусіди в Соломії — люди інтелігентні й виховані, нікого не застраховано від пороку цікавості.

Далі коридора Соля не пускає гостя. У неї там стільки мотлоху накопичилось, що можна зламати шию. А Давид, який зараз дуже обережно знімає взуття та ставить його на полицю, може такого шоку не пережити.

— Що в тебе там? — перепитує дівчина, гостю пропонує сісти на банкетку. Той відмовляється та залишається стояти, велично височіючи над господаркою квартири. Як, чорт забирай, можна бути таким величезним? Соломія і себе ніколи не вважала за Дюймовочку. А тут хочеться ще більше стиснутись, щоб її ніхто й не помітив на тлі Давида.

— Я хочу поговорити стосовно твого розслідування.

— Уяви собі, я зрозуміла, що ти не рецепт вареників прийшов просити, — пхикає дівчина. А сама собі нагадує, що язика іноді треба стримувати в роті.

— Дякую за твою здогадливість. Але мені потрібні докази того, що в компанії моїх роботодавців дійсно є якісь схеми з грошима.

— Тобто я зараз усе правильно зрозуміла? — Соля облизує пересохлі губи й нервово продовжує далі. — Ти, який працює на цих людей, прийшов до мене, аби отримати повний журналістський матеріал до того, як він вийде?

— Я розумію, що це звучить безглуздо.

— Дякую за твою догадливість, — кидає йому ту ж саму фразу. — Але в такому випадку ти й сам можеш зараз здогадатися, якою буде моя відповідь.

— Соломіє, та що ж у нас за розмови такі, — скрегіт своїх зубів Давид зупинити не зміг. Такими темпами, коли все це закінчиться, і Соля, і Давид стануть золотою жилою для стоматологів їхнього міста.

— Це звичайні розмови людей, які не довіряють одне одному, — затискає плечима. — То що, у тебе ще якісь питання?

— Я прийшов, аби отримати докази. Я розумію, що це звучить абсолютно алогічно й навіть…, — заминається, підбираючи слова.

— Тупо, — допомагає йому, — це звучить тупо.

— Згоден. Але ти можеш мене зрозуміти? Я хочу в цьому розібратися. І, якщо там дійсно будуть стовідсоткові аргументи, я згоден тобі допомогти.

— Що?

Такого повороту Соля не очікувала. Тож Кравець зараз їй каже, що готов засадити когось зі своїх керівників? Таких безкомпромісних людей Драгун ще не зустрічала. І саме це змушує дівчину не вірити словам. Звісно, абсолютно віддані люди — щось із книжок чи анамнезу з психіатричної лікарні. Соломії було б простіше сприйняти допомогу, якби вона запропонувала гроші Давиду. А той погодився. Проста схема. Прозора мотивація.

Що тут керує чоловіком, не відомо. І це не викликає довіри.

— Я кажу зараз серйозно, — продовжує гнути свою лінію. — Я тобі допоможу з розслідуванням. Люди ж усередині компанії також потрібні тобі, чи не так?

— Гаразд, — Соля киває, а сама нервово проводить спітнілими долонями по стегнах. Маленькими хвилями її зараз накриває відчуття, що вона стоїть за крок до чергового абсурдного рішення у своєму житті. — Але мені теж потрібні докази.

— Які? — зводить брови ледь не в одну лінію.

— Докази того, що ти не шпигун.

— Тобто?

— Тобто ти можеш бути шпигуном від своїх начальників! Можливо, ти вже давно здав мене їм і тепер просто намагаєшся знайти документи!

— Ти, — Давид підтискає губи й націлює на дівчину вказівний палець, але видавити слова із себе не може. Занадто багато емоцій зараз. З одного боку чоловік обурений, що його сприйняли за лицемірного типа. Він же не з тих, хто нашим і вашим. Він з тих, хто тільки собі. А з іншого боку, яким би сильним не було те обурення, Соломією він кожного разу тільки більше захоплювався.