Читати книгу - "Сім'я у борг, Олександра Багірова"

Розділ 46

Нескінченно довго тягнуться хвилини очікування. Мені здається, я постаріла відразу років на десять за сорок хвилин, що гіпнотизувала двері. Коли ж мені дозволили побачити свою крихітку, ноги вмить стали ватяними. Лікар підтримав мене під лікоть. Те саме хотів зробити Стас, але в мене вистачило сил висмикнути руку. Разом із переживаннями за дочку, пропорційно в мені зростає і агресивність до нього.

Зайшла і закрила рота долонею, щоб не заволати. Ганночка лежить на ліжку бліда. Підходжу до неї і падаю на коліна, обережно торкаюся маленької ручки. Вона спить, а я жадібно ловлю кожен вдих і видих. Ось так нехай дихає, її подих найкраща музика для моїх вух. Дивлюся на бліде личко і не можу намилуватися.

- Вибач мені, рідна. Не вберегла ... дозволила цьому статися, - шепочу онімілими губами.

- Вона зараз спить, - лікар стоїть поряд.

- Що з нею?

- Дівчинка надійшла зі скаргами на сильну нудоту, зі сплутаною свідомістю, - лікар почав висловлюватися незрозумілими мені термінами, але мабуть побачивши відчай, написаний у мене, змінив свій професійний сухий тон і коротко описав ситуацію простими словами, - Як з'ясували лікарі швидкої, вранці ваша дочка поскаржилася на сильну нудоту. Але її навіть не встигли відвести до медичного кабінету, як почалося виверження вмісту шлунка. Добре медсестра сама швидко зреагувала. Вона і встановила, що дівчинка ще й галюцинує і надала першу допомогу. Але на момент приїзду бригади лікарів, дитина вже знепритомніла, - зітхає. - Ми вжили всіх необхідних заходів для її лікування, - поспішно додає, - Організм молодий, має впоратися і швидко відновитися.

Тепер уже я ледве не втрачаю свідомість, наочно уявляю, через що довелося пройти ні в чому невинній дитині, бо якісь нелюди уявили себе вершниками доль. Що у цих чудовиськ замість серця? Якщо є питання до мене, Стаса, можна розібратися іншими методами, але бити по дитині – це за межею будь якого розуміння.

- Її отруїли? Так? - видавлюю з себе, обличчя Анютки розпливається, через сльози нічого не бачу.

- Так. Згодом зможу сказати точніше, коли прийдуть результати з лабораторії.

Відразу згадую недавній дзвінок. Вони не зупиняться. Тепер я вірю, що у чудовиськ рука не здригнеться завершити... Від цих думок кров у жилах стигне, страх обплутує немов павутинням, паніка накриває хвилею. Але треба взяти себе в руки, маленька все відчуває, і коли Ганночка прокинеться, вона не повинна бачити моїх сліз.

Стас поставив охорону біля палати. А я залишилася біля ліжка донечки. Дивилася на неї і дякувала небесам, що не відібрали у мене скарб.

– З'ясуй, хто це зробив, – єдине, що сказала Стасу, який з'явився після лікаря на порозі.

Більше я не на нього не дивилася. Дочка – центр мого всесвіту. Її одужання зараз у пріоритеті. Але, звичайно, я б не відмовилася від помсти для чудовиськ. І якщо йому вдасться їх знайти, то я зітхну з полегшенням. Відчуття, що над нами нависло щось мерзенне і згубне, тільки посилюється. Нелюди не зупиняться – це зрозуміло. А почуття захисту, віри… я цього більше не маю.

Коли Ганночка прийшла до тями, мені здалося, що вона народилася, вдруге. Дивиться на мене затуманеним поглядом і слабо посміхається. Сильна моя дівчинка. Боєць.

Я не відходила від неї близько двох діб. Практично не відлучалася з палати. Благо лікар увійшов у становище і не проганяв. Ну і як він сказав, позитивна динаміка, навіть краще, ніж він розраховував.

Здригаюсь від вібрації мобільного. Тепер будь-який звук свідомо сприймається, як нова загроза.

«Я так за вами сумую. Як там моя донечка?». Повідомлення від Вані.

«У нас все добре». Набираю відповідь.

Можливо неправильно. Він батько, має право знати, що з його дитиною. Але як він допоможе їй? Ніяк. Почне розпитувати. Дзвонити. А раптом ще приїде? Ні. Цього я зараз точно не винесу. За цей час я не заплющувала очей ні на мить. Сили закінчуються. Ще й сварки з Ванею – для мене це занадто.

- Тобі треба поспати, - ззаду лунає голос Стаса.

Навіть не почула, як він прийшов. Донечка спить, їй вже значно краще, а я продовжую дивитися на неї і стискати маленьку ручку.

- Сама розберуся, - хитаю головою. - Є новини?

- Є… - голос згаслий. – Вийдемо…

Киваю. Неохоче відпускаю руку дочки. Поки виходжу з палати кілька разів обертаюся.

– Ти знайшов, хто це зробив? - Переходжу відразу до справи.

Цей випадок перевернув усе. Показав, про кого я маю думати в першу чергу, чітко розставив пріоритети.

- Так, - мружиться. Йому складно говорити, блідий, чорні кола під очима, змарнілий.

- І?

- Я перевернув весь сад, пробив усіх працівників, особисто переглянув усі камери і… знайшов той кадр, – важка пауза, – Це Дюшка…

- Чого? - слова не доходять до свідомості. - Не зрозуміла…

- Не свідомо, звичайно. Він дуже переживає. І добре, що остаточно не розуміє. Син розповів, що коли вони збиралися до саду, він знайшов у себе в кімнаті гарну шоколадну цукерку в прозорій упаковці з рожевим бантом, забрав у рюкзак і в садку подарував її Ганні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно