Читати книгу - "Подвійне диво для генерального, Тая Смоленська"

Погляд на годинник. Півгодини, щоб прийти до тями, зібрати свої думки і почуття до купи. Я встаю і йду до дзеркала. Моє відображення виглядає схвильованим, очі трохи розширені від тривоги.

Легкий макіяж, трохи блиску для губ. Мої руки на автоматі розправляють кожну нерівність на одязі, намагаючись відновити контроль над думками й перестати вигадувати те, чого ще не сталося.

Звук машини на вулиці вириває мене з роздумів. Визираю у вікно. Це він. Глибокий вдих. "Спокій," - нагадую собі, виходячи з дому.

Морозне повітря торкається мого обличчя, змушуючи нерви заспокоїтися.

Артур легко цілує мене, щойно я встигаю сісти на пасажирське сидіння. Він виглядає втомленим, його очі трохи припухлі, немов він не спав усю ніч. Хоча чому немов? Адже так і є. Ми заснули тільки на світанку.

Але коли його погляд зустрічається з моїм, я відчуваю тепло і ніжність, спрямовані на мене.

- Чим займалася сьогодні? - запитує він, заводячи мотор.

- Пекла торт, - відповідаю, знизуючи плечима.

Не уточнюю, що коли нервую або не знаю як впоратися із ситуацією - завжди займаюся випічкою. Це допомагає розслабитися і сконцентруватися.

- І де ж мій шматочок? - він піднімає брову, усмішка грає на його вустах. Його легковажний тон змушує мене посміхнутися у відповідь.

- О, ти справді думаєш, що я просто так віддам його? - віджартовуюся я.

- Ну, тоді тобі доведеться повернутися додому і виправити цю жахливу несправедливість.

- Поїхали вже, поки батьки не спалили нас, - хитаю головою.

- Ей-ей, я взагалі-то серйозно про торт. Ти дуже круто готуєш. Невже пошкодуєш для мене один маленький шматочок? - дивиться на мене жалісливо.

Я зітхаю.

- Справді хочеш? Ми можемо попити кави в центрі, там завжди подають смачні десерти.

Чомусь бентежить те, що Артур куштуватиме щось приготоване мною.

- Звичайно хочу! Тільки поквапся, у нас не так багато часу.

Я киваю, виходжу з машини і швидко заходжу всередину, беру торт і наливаю гарячий чай у термос. Артур чекає мене в машині, перевіряючи щось на своєму телефоні.

- Ось, не кажи потім, що я не дбаю про тебе, - кажу я, вручаючи йому термос і невеликий бокс із тортом.

- О, це буде найкраща частина мого дня, - він приймає їх із вдячною посмішкою.

Артур заводить мотор і ми виїжджаємо на дорогу. За хвилин десять він раптово виїжджає з міста і звертає на трасу. Я дивлюся на нього із запитальним поглядом.

- Це буде сюрприз, - каже він таємниче.

Через деякий час ми приїжджаємо в сусіднє місто. Тут є великий парк і Артур заїжджає саме туди, заздалегідь показавши щось на телефоні охоронцеві, який піднімає шлагбаум і пропускає нас.

- Кіно просто неба, - він вказує на великий екран, встановлений серед дерев. Навколо припарковано ще кілька автомобілів.

- О, Артур! Це... це просто неймовірно! Не знала, що тут є автокінотеатр, - я не можу приховати свого захоплення.

- В інтернеті знайшов. Так, потрібно налаштувати приймач на потрібні хвилі.

Поки Артур налаштовує звук, я дістаю із заднього сидіння всілякі снеки і відкриваю бокс із тортом, наливаю нам чай. Ми насолоджуємося фільмом, затишно влаштувавшись на сидіннях, і здається, що весь світ залишився десь далеко.

Його рука ніжно лежить на моєму коліні, а час від часу він підносить до моїх губ торт, дбайливо годуючи мене.

- Ми пропустили кінцівку фільму, - шепочу я, коли фільм добігає кінця. Останні хвилин п'ятнадцять ми тільки й робимо, що цілуємося.

- Все одно я його вже дивився. І ти теж, - він відповідає і м'яко цілує мене.

Артур повільно заводить машину і ми залишаємо парковку кінотеатру. Машина м'яко котить нічними вулицями, світло ліхтарів мерехтить крізь скло. Я почуваюся затишно і спокійно поруч із ним, але щось у його мовчанні змушує мене насторожитися.

- Дякую за цей вечір, - кажу я, коли ми під'їжджаємо до мого будинку. Моя рука вже лежить на ручці дверей, але я відтягую момент прощання. Чомусь думала, що ми до нього поїдемо, але він одразу ж мене привіз додому.

Він цілує мене на прощання і, коли я вже збираюся виходити, ловить мене за руку. Його дотик змушує мене повернутися до нього.

- Почекай, Таню, я... мені потрібно дещо сказати, - його голос звучить серйозно, і це додає повітрю тяжкості.

Я завмираю і дивлюся на нього.

- Я не зможу провести з тобою Новий рік, - вимовляє з жалем. - Мені потрібно поїхати з мыста. У справах батька. Знаю, що обіцяв тобі... але... Пробач.

Моє серце тоне. Я намагаюся не показувати свого розчарування, але це складно. Усі мої мрії про спільне святкування, про зимову казку вдвох розсіюються як дим.

- О, я... Я розумію, - видавлюю я із себе, намагаючись усміхнутися. - Справи, звісно, важливіші.

- Таню, це не про те, що ти мені не важлива. Просто... я не можу вчинити інакше. Це терміново і важливо. Я обіцяю, ми знайдемо час і зробимо щось особливе, щойно ти повернешся до столиці, а я звільнюся від роботи, - його голос сповнений щирості.