Читати книгу - "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне"

побічні ефекти. В одному з численних звітів РСХА, що регулярно лягають Гайдріхові на стіл, можна прочитати таке: «По всій країні, де тепер використовується праця мільйонів іноземних робітників, іде поголос про сексуальні стосунки між ними й німецькими жінками. Небезпека біологічного послаблення постійно зростає. Кількість скарг на молодих жінок німецького походження, що з власної ініціативи вступають із чеськими робітниками в любовний зв’язок, неухильно зростає».

Уявляю собі, як скривився Гайдріх, читаючи цей звіт. Сам він не надто переймався, кого «грати», німкень чи іноземок. А ось повідомлення про те, що арійські жінки, щойно засвербить, шукають собі зайд, щоб злягатися з ними, без сумніву, викликає в нього огиду і стає ще одною причиною зневажати жінок загалом. Утім, Ліна, певна річ, ніколи такого не вчинила б, навіть щоб помститися за його зради! Ліна — щира німкеня, чистокровна представниця шляхетного роду. Вона радше померла б, ніж переспала б з євреєм, негром, слов’янином, арабом чи будь-яким іншим представником нижчої раси. Вона не така, як ці несвідомі свиноматки, які не заслуговують на право називатися німкенями. Він їх усіх запроторив би до борделів, і якомога швидше; або зібрав би на племінних заводах, щоб розводити справжніх арійців: нехай ці біляві кобилки чекають там на жеребчиків із СС. Цим курвам має сподобатися.

Мені цікаво, як нацисти узгоджували свою доктрину з красою слов’янок, адже східноєвропейські жінки не лише найвродливіші на континенті, але й часто мають світляве волосся й блакитні очі. Утім, коли коханкою Ґеббельса була чудова чеська акторка Ліда Баарова, він, схоже, не мав жодного наміру порушувати питання чистоти раси. Либонь, райхсміністр пропаганди гадав, що фатальна краса робить цю жінку придатною до онімечення. Коли пригадати, якою фізично неповносправною була більшість нацистських достойників (кульгавий Ґеббельс — це ледве не один із найкращих представників), то не можна не посміятися з тих побоювань щодо «послаблення раси», якими так переймалися нацисти. Але для Гайдріха вочевидь усе інакше. Він не якийсь там чорнявий курдупель, його зовнішність високо підносить знамено «німецькості». Чи вірив він сам у це? Я гадаю, що так. Ми з легкістю віримо в те, що нам лестить і нас влаштовує. Мені спадає на згадку відомий вислів Пола Ньюмена: «Якби я не мав блакитних очей, ніколи не досягнув би такого успіху». Цікаво, а чи не думав так само Гайдріх?

160

І знову я випадково наштовхнувся на художню вигадку, що має стосунок до Гайдріха. Цього разу йдеться про телефільм «Фатерлянд», знятий за однойменним романом Роберта Гарріса. Головного героя грає Рутґер Гауер, нідерландський актор, який прославився безсмертною роллю репліканта у фільмі Рідлі Скотта «Той, що біжить по лезу». Тут він грає штурмбанфюрера СС, який служить у крипо.

Дія відбувається в шістдесяті роки двадцятого століття. Німеччиною досі править фюрер. Берлін, перебудований відповідно до проектів Альберта Шпеєра, перетворився на місто, де змішано найрізноманітніші стилі: бароко, модерн, фашистський і відверто футуристичний. Війна з Радянським Союзом досі триває, але решта Європи вже під владою Третього райху. Однак у відносинах зі Сполученими Штатами настала відлига. Кеннеді найближчими днями має зустрітися з Гітлером, щоб підписати історичну угоду. У цьому фільмі президентом обрали не сина, Джона Фітцджеральда, а батька, Джозефа Патріка, адже Кеннеді-старший ніколи не приховував своїх симпатій до нацизму. В основу фільму, отже, покладено принцип: «Що було б, якби…» Альтернативна історія, побудована на припущенні, що гітлерівський режим залишився б при владі надовго. Такий жанр часом ще називають ухронією.

Події розгортаються у формі детективу: незбагненним чином убивають одного за одним нацистських високопосадовців. Із допомогою американської журналістки, яка прилетіла висвітлювати візит Кеннеді, офіцер СС, якого грає Рутґер Гауер, виявляє зв’язок між цими смертями: Бюлер, Штуккарт, Лютер, Нойман, Ланґе[42] — усі вони брали участь у таємничій нараді, скликаній двадцять років тому, у січні 1942 року, і організованій у Ванзее саме Гайдріхом. Той у шістдесяті роки вже міністр, райхсмаршал замість Ґерінґа, можна сказати, друга людина в Райху. Щоб не зірвалося підписання угоди з Кеннеді, Гітлер наказує позбутися всіх, хто був присутній на Ванзейській конференції та знав її порядок денний. Бо ж саме там 20 січня 1942 року всіма міністрами, яких це так чи інакше стосувалося, було офіційно затверджено «остаточне вирішення єврейського питання». Саме там з легкої руки Гайдріха та його вірного поплічника Айхмана було заплановано винищення одинадцяти мільйонів євреїв у газових камерах.

Один із учасників конференції, Франц Лютер, який тоді був представником міністра іноземних справ Ріббентропа, не хоче помирати. У нього на руках неспростовні докази геноциду євреїв, і він збирається передати їх американцям в обмін на політичний притулок. А річ у тому, що весь світ досі нічого не підозрює про геноцид: офіційно вважається, що європейських євреїв депортували, чи то пак переселили до України, куди через близькість російського фронту не може приїхати, щоб пересвідчитися в цьому, жоден міжнародний спостерігач. Лютер устигає, перш ніж його також уб’ють, зустрітися з американською журналісткою. Тимчасом як Гітлер готується з помпою приймати Кеннеді, жінці вдається пробитися до американського президента й передати йому дорогоцінні документи. Зустріч Кеннеді й Гітлера негайно скасовують, Сполучені Штати знову вступають у війну з Німеччиною, і Третій райх нарешті, із двадцятирічною затримкою, зазнає краху.

У цьому фільмі Ванзейську конференцію показано таким собі вирішальним моментом для «єврейського питання». Рішення, звісно, було ухвалено не у Ванзее. Гайдріхові айнзацгрупи на той час уже винищили сотні тисяч людей у Східній Європі. Однак саме Ванзейська конференція офіційно затвердила геноцид. Після неї вже йшлося не про те, щоб силами кількох ватаг убивць вирішити задачу більш-менш тихцем (якщо тільки можна тихцем винищити мільйони людей), а про те, щоб поставити на службу геноциду всю політичну й економічну інфраструктуру режиму.

Сама конференція тривала щонайбільше дві години. Дві години, протягом яких вирішувалися переважно юридичні питання. Що робити з наполовину євреями? Із на чверть євреями? Із євреями, нагородженими під час Першої світової? Із євреями, одруженими на німкенях? Чи слід виплачувати вдовам-арійкам компенсацію за їхніх євреїв-чоловіків? Як і на всіх конференціях, у Ванзее було ухвалено тільки ті рішення, які узгодили заздалегідь. Насправді ця нарада потрібна була Гайдріхові лише для того, щоб поінформувати всіх райхсміністрів, що відтепер їхні дії мають підпорядковуватися одній меті: фізичному винищенню всіх європейських євреїв.

У мене перед очима список країн, який Гайдріх роздав учасникам конференції. Навпроти кожної країни — кількість євреїв, від яких потрібно «очистити» цю територію. Список поділено на дві частини. До першої належать держави, що входять до