Читати книгу - "Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов"

сонно переставляла блискучі баночки з чаєм. Ні, фе-е-е, жасминовий вона зроду не питиме. Бергамот смердить, особливо зранку. Ось так, малиновий, з ніжним запахом і кольором. Ліза навіть пам’ятала і переписала на DVD рекламний ролик: сонячний пляж, ніжне небо, ніжні хмари, дівчина під пальмою в бікіні, п’є і говорить: «Райська насолода». Ліза потягнулася, далеко закидаючи руки і якомога більше прогинаючи спину. Але ні, краще ананасовий. Це так сексуально. Ліза поляпала босими ногами в залу. Увімкнула телевізор. Усього кілька секунд стояла перед телевізором. Повернулася. Звідси було видно екран. На екрані тубільці з яскравими фіолетовими губами пускалися кружка. Це Лізу розсмішило. Ліза труснула голими грудьми. І щасливо усміхнулася на залите сонцем вікно. Оболонські Липки нагадували набережну якогось середземноморського містечка. Не вистачало кудлатих пальм. Але як усе здорово складається!

Ліза з великою чашкою чаю повернулася до спальні. Поставила чашку на журнальний столик, де примостився кирпатий африканський божок з ріжками, мініатюрний симпатяга Будда і дев’ять слоників з білої кістки, що тримали один одного за хвости. Ліза усміхнулася, відставила попку і чмокнула повітря у бік слоників. Усе добре закінчилося. Звісно, аби не Іва, але вона кривляка. Правда, вона б і досі ходила незайманою, доки якийсь прищавий недоносок під кислотним кайфом не засадив би їй у нічному клубі, зачинившись у туалеті. Фі, це непристойно, некультурно і ще щось там. Вона ж із поважної сім’ї. Навіть важко уявити, у голові не вкладається, що це може коштувати цілих п’ять штук зелених. А скільки отримала Іва? Вона ж таки отримала. Але вона не тримала незайманість до вісімнадцяти. О, світ дійсно чарівний. Але ось цифра «вісімнадцять» нагнала на чистого лобика Лізи хмаринку. Ліза швидко затріпотіла золотистими віями, відкриваючи і закриваючи порцелянову синь очей. Цілих п’ять штук. І це відбулося так вишукано. Паскудство одне: треба мовчати, нікому нічого. Але це того варте, варте, варте. Груди у Лізи заходили від беззвучного сміху. Вона стягнула трусики, кинула через плече. Прийняти ванну, запашну ванну. У ванній із синіми смішними дельфінами на кахлях вона поставила ароматних свічок, цілих десять штук, увесь річний запас, насипала піни, ароматних солей і відкотилася у світ, тільки їй знайомий.

Ліза пила «совіньйон» і без угаву цокотіла по мобільнику і взагалі була вся така. Аби її бачили подружки. Ні, що тут цікавого, у ванній. А от би в клубі, на вечірці, в шикарній сукні чи шмотках. У ванні вона пролежала рівно до п’ятої ранку. До клубу йти рано. Ларік обіцявся прийти на шосту. Напевне, вона йому дасть. Як він здивується, коли там нічого не буде, що там буде вільно і що там не те, на що він очікував. Хоча йому, за великим рахунком, напевне, все одно. Ха, Ліза уявила його плейбойське, оливкового кольору обличчя, з акуратними бачками, і наївні, карі, теплого кольору очі. Телятко, да, телятко. Ні, ось що вона зробить: вона запізниться. За поворотом є шикарна кав’ярня з велетенською вітриною на набережну. Вікно випукле, витягується на терасу. Кажуть, на літо її демонтують, а потім знову ставлять. Це треба терміново перевірити. Там вона на самоті, під теплим вітром мрій вип’є коньячку, з’їсть тістечко, вип’є кави. І рівно на півгодини запізниться. На вулицях паскудно, сумно і сиро. Сніг зійшов, а крига на Дніпрі давно розтанула. І здається, що у воду хтось налив олії. Фе, як противно.

Взагалі немає критеріїв, за якими визначається глупота: сьогодні це погано, завтра пре у всі діри, і ви – на вершині світу. Кав’ярня на Оболонському проспекті колись давно була дешевою забігайлівкою. Потім, власне, навіть тоді, коли її перешили під дерево, вбили віруси, замінили і помножили туалети, знищили освіжаючими препаратами запахи, – ця будівля так і лишилася гадючником. І звідки було про такі нюанси знати Лізі, першокурсниці, студентці інституту культури. Отож вона вийшла на мокрий від снігу асфальт. Літак, невидимий, як комета пришестя, загудів низьким звуком у хмарах. Ліза підвела голову й усміхнулася. Разом з нею підвелося до десятка голів. Навіть дві – незворушних, подібних до пупсів негрів. Ліза подивилася на них і мило усміхнулася. Тому, що світ лежав перед нею милий і ясний, як вимите у неділю вікно на кухні.

Повз вітрину бутика вона пройшла із завмираючим серцем: рожеві майки, трусики, джинси різних кольорів. Добрий день, літо! Так, добрий день, літо! Потім вона сиділа і смоктала модний коктейль, гидкий на смак, але солодкий, і від нього не нудило. Спочатку вона дивилася у вітрину на білі гірки хмар, що пливли над свинцевим потоком води; на людей у яскравому одязі, нікчемних і маленьких на сірому бруці. І їй стало їх шкода; після другого коктейлю їй взагалі треба було обійняти й поцілувати весь світ. Не всім так ось таланить, як їй. Між столиками ходив чоловік, одягнений у клоуна, з папугою на плечі. Папуга був справжній, а от клоун навряд чи, подумала Ліза. Клоун з папугою роздавали папірці. І тут вона, очі в очі, зустрілася з Климом. Він жив недалеко, навчалися в одній школі, вона навіть пам’ятала його кімнату, з червоними плюшевими кріслами і безліччю м’яких іграшок. Ліза замахала рукою, але чомусь підійшов клоун. Тільки тоді, коли вона взяла папірця й нічого там не побачила, прикусивши від досади губку, Ліза помітила вертку білявку, мініатюрного зросту, з ляльковим обличчям і зеленими бровами. Ліза помахала рукою. Нарешті Клим відповів.

Це був клуб під пальмами: чудернацький, з багатьма столиками, і здавалося, що все, що тут знаходилося, – столики, кельнерки, чуваки і чувихи, – бовталося у великому колодязі, а вгорі, особливо вночі, якщо підняти голову, переливалося ультрафіолетове світло. Клуб був дорогим і вишуканим, якщо так можна сказати, тому Ліза мріяла побувати тут. Клим мав своїх знайомих: кілька пушерів, що продавали кокс без аналгіну, траву не менш як маньчжурку, а не смердючий миколаївський чи первомайський драп. Але Лізу цікавили голубі та рожеві пігулки, котрі ковтали не криючись, під галогенне світло, під шаманські викрики діджея. І тоді, в той день, коли вони потрапили сюди, на початку блідого березня, переступивши поріг, разом з Климом і Масянею, подружкою Клима, Ліза несподівано відчула, як на неї хвиля за хвилею накочується страх, наче тебе відірвало від землі, а предмети, доволі незвичні, набрали грізного й банального вигляду. Ліза похитнулася: у неї зашуміло в голові.

Але вона побачила монументальну, у блискучому шкіряному піджаку постать діджея, і Клим в ту ж мить впевнено підштовхнув її у спину. Ліза