Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"

— Дум-дум?!

Свідомість мені прорізує блискавка здогаду: та ж він звичайні наганівські, з укороченими носками, кулі, вважає за «дум-дум» — розривні кулі, а за «дум-дум» є навіть за теперішньої «гуманної» війни — нікому і ніякого милосердя…

— Ні, ні, ні! — кричу я несамовито і пропоную (дією, образом, а не словом) німцеві спробувати ці кулі он на тому обрубкові дерева…

Моя смерть удруге сьогодні шкодує мене — наган опускається із-перед мого обличчя, німець стріляє поспіль тричі в обрубок дерева поблизу нас — кулі проходять крізь той обрубок, не розриваючись, як розірвалися б «дум-дум», і мої перспективи на життя знову пишним цвітом розцвітаються…

Наган імій, після того, видно, німцеві сподобався — він одразу переможно присобачив його собі до боку, крутнувши при тому свої вусики — ріденькі-ріденькі, а закручені, проте, по-вільгельмівському, вгору.

Мене опановує невимовна радість. Хочеться пригорнути цього німчика і щиро-щиро, по-братерському, поцілувати… Йому ж, сердешному, ще воювати та й воювати… їх троє коло нас — вони полягали, просто на мокру землю, відпочивати, а ми з Коваленком чекаємо, що буде далі. Їхня розмова починає мені не подобатися. Якийсь курносий, дегенеративного вигляду, опецькуватий німець щось дуже часто вживає слова «капут» і поглядає на нас недобрими, без людського виразу, очима. У них суперечка — хто з них має вести нас у запілля, і якимись невідомими шляхами до свідомости моєї добирається зміст їхньої розмови: дегенеративний тип, щоб не водитися з нами, пропонує зробити нам «капут…» Дивлюся збоку на Коваленка й бачу, як хлопець теж пильно вслухається в невідому, незрозумілу мову, очі йому широко розплющуються, він полотніє й якось інстиктово тулиться до мене, як до матері дитина…

Перемагає в суперечці (я так і досі непевний, чи справді була саме така суперечка) наш гефрайтер, він суворо гукає на дегенеративного, той підводиться, наказує мені начепити на плечі обидва телефонні апарати — один жовтий, новенький, полірований, що я його з Києва привіз недавно, а другий чорний, старого зразка, дуже важкий, — наказав поверх того начепити на шию котушку з телефонним дротом на 500 сажнів, навантажив на Коваленка цілого кулемета нашої четвертої роти з повною, непочатою стрічкою набоїв, і суворо по командував рушати.

Проходимо повз землянку батальйонного. З землянки ледве чути благальний голос:

— Братци, помогітє…

Несміливо дивлюся на свого провідника, він вагається, потім, підштовхуючи нас наперед, доходить до землянки і через наші плечі заглядає.

В землянці — тяжко поранений наш пограничник. Він ледве доплазував до порогу землянки і тут звалився. Під ним калюжа крови.

Наш провідник багнетом закочує йому полу шинелі, ми мимохіть зщулюємося, — під полою оголені кишки. Пограничник живий, повний свідомости. Він благає не кидати його, довести до медичного пункту, згадує про Бога, про жінку, про діток, але щодалі — слабіє й слабіє.

Наш провідник покрутив головою й командує нам іти далі. На мої, не зовсім сміливі протести, враз нагороїжується, замахується прикладом, і ми з Коваленком, похнюпивши голови, тупаємо, навантажені чужими трофеями, до ворога в запілля.

Ось із-за переярку виходить стрункою, широкою лавою якась німецька військова частина. Простує до нас. На правому фланзі — молодий, в’юнкий, червонощокий фельдшер із великою червонохресною торбою-аптекою через плече. Я забуваю, де я, що я, і до чого я — кидаюся до фельдшера й белькочу (як на його розуміння), белькочу йому про те, що там поранений наш камрад лежить, що треба його взяти, що нехай нам поскидають оце чортовиння з плечей, а ми його хоч і на руках удвох з камрадом Коваленком…

Фельдшер, розуміється, з того всього не втнув нічого. Пояснив йому щось наш провідник, фельдшер хутко кинувся з нами до землянки, нахилився над пораненим, дбайливо відгорнув полу шинелі — вже не багнетом, а руками, але тільки скривився, махнув безнадійно рукою, і вимовив тільки одне слово:

— Капут…

І хутко подався доганяти свою роту. А наш дегенеративний конвоїр узявся виливати свою злість на нас, помщаючись за невільну затримку. Він гнав нас, не даючи духу перевести, дарма, що у бідного Коваленка од тягару кулемета очі на лоб вилазили, а мене моя вага, невимовно боляче ріжучи в плечі, просто в землю вганяла…

Відходячи від землянки, ми чули, як, зібравши останні, може, сили, сердешний пограничник гукав:

— Братци, нє оставтє, помогітє, по-мо-г-і-тє!

Те благання його лунає в душі моїй і досі.

Прокляття війні!

А з нашим полковим штабом — оповідали пізніші полонені — сталося таке. Полковник Кельчевський, не зовсім одягнений, роззутий, почувши мою інформацію з поля бою й хутко зорієнтувавшися, схопив полкового прапора (пам’ятаєте: «што такоє знамя?» — «знамя єсть священная хоруговь…» і т.д.), гукнув по дорозі з кімнати:

— Підполковнику Давидов, передаю вам командування полком!

А сам — на осідланого коня (коні стояли всю ніч напоготові) — і за Стрий…

Підполковник Давидов теж не промах — він устиг на товсте черево натягти мундира, вискочив услід за Кельчевським, гукнувши по дорозі:

— Капітане Преображенський, передаю вам командування полком!

А сам — на осідланого коня — і за Стрий…

Капітан Преображенський проробив те саме з поручником Травінським, поручник Травінський — з прапорщиком Даніловим, той, нарешті, «передав командування полком» якомусь унтерові, і — штаб розтанув.

Проте, вихопитися за вороже кільце пощастило тільки полковникові Кельчевському з полковим прапором та з підполковником Давидовим. Як тільки перескочили вони нашвидку влаштований ще звечора нашими понтонерами місток через Стрий, з наказу полковника Кельчевського, підривники підпалили коротенький бікфордів шнур на містку, і міст полетів у повітря.

Вся решта полкового штабу, як і ввесь «людський склад» полку, потрапили в полон.

Наш провідник підганяє нас, сам ступаючи широкою, поквапною ступою, сердиться, лютує, часто вимовляючи незрозуміле ще тоді нам слово, але слово прикре, дошкульне в самій уже його вимові — «фарфлюкте гунде!» (прокляті собаки!).

— Куди ти поспішаєш, і чого ти гніваєшся, чоловіче в синьому мундирі? — хотілося запитати його, і запитав би, якби вмів.

І коли б одповів він, що поспішає збутися нас, бо його «рідна, близька його серцеві» військова частина переможно жене розбитого ворога, і йому, досі невизнаному героєві, може належаться не абиякі військові заслуги в тій гонитві, може кортить йому, оцьому опецькуватому, дегенеративному на вигляд, Гансові добути найвищу кайзерську нагороду — залізного хреста на груди, — коли б отак одповів він, я заспокоїв би його — випадкового подорожнього, що зустрівся отак