Читати книгу - "Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер"

Тепер він повернувся знову в бік столу і кімнати, повної напружених облич.

— Послухайте поради людини, що зичить вам добра, дарма що й не може назватись вашим другом, і дайте спокій цій справі. Як я вже казав раніше, коли ми випустимо його і він знову когось уб’є, як то, мабуть, і буде, він завжди може повернутися сюди.

— Щоб його знову помилували, — сказав дядько Гевін.

— Можливо. Звичаї так швидко не міняються, запам’ятайте це.

— Але ви дозволите мені поговорити з ним віч-на-віч. Правда ж?

Губернатор завагався, дивлячись назад, чемний та люб’язний.

— Ну, та певно, містере Стевінсе. Я радий буду зробити вам послугу.

Їх завели до якоїсь камери, так щоб наглядач міг стояти під загратованими дверима з рушницею.

— Будьте пильні, — попередив наглядач дядька Гевіна. — З нього той ще харцизяка! З ним не жартуйте.

— Я не боюсь, — відповів дядько Гевін; він сказав, що тепер навіть не бережеться, хоч наглядач не зрозумів, до чого то. — У мене менше підстав боятись його, ніж навіть у містера Гембрела, бо Оудлтроп тепер мертвий.

Так от, вони стояли віч-на-віч у порожній камері — дядько Гевін та схоже на індіянина одоробло з лютими жовтавими очима.

— Так це ви перейшли мені дорогу цього разу, — сказав Терел своїм дивним, майже скиглявим, монотонним голосом.

Міг знали про його справу також, вона фігурувала у звітах штату Міссісіпі, до того ж це трапилося не дуже далеко, і Терел теж зовсім не був хлібороб. Дядько Гевін казав, що саме це йому сяйнуло, ще доки він усвідомив: Терел виголосив точнісінько ті слова, що й Макака на шибениці; не подібність слів, а сам той факт, що ні Терел, ні Макака зроду ніякої землі не обробляли ніде. То була інша заправна станція, цього разу близько від залізниці, і гальмівник з нічного поїзда засвідчив, що бачив під час руху поїзда, як двоє чоловіків вискочили з хащів з чимось у руках, що згодом виявилося людиною, а чи мертвою, чи живою, тоді кондуктор не зміг розібрати, — і жбурнули під поїзд. Та станція належала Терелові, було доведено, що там сталася бійка, і Терела заарештували. Спершу він заперечував бійку, потім заперечував присутність покійного, а тоді заявив, що покійний спокушав його (Терелову) доньку. І що його (Терелів) син убив того, а він лиш намагався відвернути підозру від сина. Дочка й син обоє це заперечували, і син довів своє алібі, а Терела, що кляв на всі заставки обох своїх дітей, витягли з судової зали.

— Стривай, — перебив його дядько Гевін. — Спершу я маю до тебе питання. Що ти казав Макаці Оудлтропові?

— Нічого! — огризнувся Терел. — Я не казав йому нічого!

— Гаразд, — промовив дядько Гевін. — Це все, що я хотів знати. — Він одвернувся і гукнув до вартового за дверима. — У нас уже все. Можете нас випускати.

— Заждіть, — похопився Терел. Дядько Гевін повернувся. Терел стояв, як і перед тим, високий, дужий, сухорлявий, у смугастому комбінезоні, з лютими порожніми жовтавими очиськами, і бубонів тим своїм монотонним, напівскиглячим голосом. — За віщо ви хочете держати мене тут під замком? Що я вам зробив? Ви багатий і вільний, можете ходити куди заманеться, а я мушу… — Тут він заверещав. Дядько Гевін казав, що він верещав, анітрохи не підвищивши голосу, щоб вартовий у коридорі не почув: — Нічого, кажу вам! Нічого я йому не казав!

Але цього разу дядько Гевін навіть не встиг повернути голову. Він казав, що Терел обійшов його двома кроками, абсолютно нечутними і визирнув у коридор. Тоді вернувся і глянув на дядька Гевіна.

— Слухайте, — заговорив він. — Якщо я скажу вам, даєте слово не голосувати навсупроти мене?

— Даю, — відповів дядько Гевін. — Я не голосуватиму «навсупроти» тебе, як ти це називаєш.

— А відки я знатиму, що ви не збрешете?

— О, — відгукнувся дядько Гевін. — Відки ти можеш знати, як не спробувавши? — Вони видивились один на. одного. Тепер Терел опустив очі; дядько Гевін казав, Терел одну руку тримав перед собою, і він (дядько Гевін) спостерігав, як суглоби пальців біліли від того, що Терел стискав кулака.

— Та вже ж мушу, — промовив він. — Таки мушу, та й квит. — Тоді підвів погляд; тепер він плакав не гучніше, ніж верещав перед тим: — Тільки як ви збрешете і я колись вийду звідси, то начувайтесь! Зрозуміли? Начувайтесь!

— Погрожуєш мені? — спитав дядько Гевін. — Ти, що стоїш тут у смугастому комбінезоні за мурами і під вартою? Хочеш мене насмішити?

— Я не хочу анічого, — сказав Терел. Тепер він мало не рюмсав. — Я хочу справедливості, от і все… — Тут він знов заверещав тим здавленим голосом, позираючи аж надто явно на побілілі суглоби свого кулака. — Я двічі добивався цього; я двічі добивався справедливості і свободи. Але то все був він. То все через нього; він теж знав, що я знаю. Я сказав йому, що я… — Він урвав так само несподівано, як і почав; дядько Гевін казав, що було чути, як він дихає, важко посапуючи.

— То був Гембрел, — підказав дядько Гевін. — Давай далі.

— Він, я йому сказав, що це зроблю. Я сказав йому. Бо він глузував з мене. Йому не слід було. Хай би собі голосував навсупроти мене, та й квит. Нізащо не треба було глузувати. Він казав, що я тут лишусь, поки й він лишатиметься чи матиме змогу тримати мене, і що він тут надовічно. Так воно й сталось. Він лишався тут до кінця свого віку. Якраз до самого кінця. — Але той не глузував, казав дядько Гевін. Це було не через глузи.

— Так. І ти сказав Макаці…

— Так, я сказав йому. Я говорив, що всі ми тут бідні, темні селюки, які не мали нагоди виправитись. Що бог звелів жити на повітрі у вільнім світі і обробляти його ріллю; тільки ми бідні й темні і не знали цього, а багаті люди не говорили нам, аж поки не стало запізно. Що ми, бідні темні селюки, які зроду-віку не бачили поїзда, посідали в поїзд, і ніхто не подумав нам сказати, де вийти і обробляти ріллю, як бог велів, і що то якраз він затримує нас, держить під замком поза вільним світом, щоб глузувати з нас навсупроти божій волі. Але я ніколи не казав йому того робити. Я тільки говорив: «І ми ніяк не можемо вийти, бо у нас нема пістолета. А якби хто мав пістолет, ми вийшли