Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

— Ви її ще не знайшли? — захвилювався Александр.

Офіцер заперечливо похитав головою.

— Перш ніж приїхати сюди, я зателеграфував в Амос і попросив почати пошуки від села. Якщо мадам Тефаняк у нестямі йшла всю ніч, вона могла зайти досить далеко.

— Вам варто обшукати озеро, — заговорив Петро, підступаючи до Бордена. — Моя жінка особа депресивна, я не здивуюся, якщо вона втопилася.

Перекладач передав сказане, бо полковник говорив тільки англійською.

Віталій заплакав.

— Ти брешеш! — кинув він гнівно Петру. — Аля ніколи б не лишила мене одного, та ще й із тобою!

— Я — її чоловік, — уточнив Петро, звертаючись до офіцера, але дивлячись із викликом на Александра. — Тож можу стверджувати, що я саме той, хто знає її найкраще.

В Александра всередині все вирувало. Перед нахабством суб’єкта, якого, здавалось, ніяк не зачепило зникнення його дружини, в його голові почали зароджуватися не надто благородні думки.

— Ще можу додати, що її психічний стан непокоїв мене. Після приїзду до Спіріт Лейку, вона зовсім замкнулася.

Полковник Борден із перекладачем спілкувалися із сім’ями, щоб зібрати якомога більше свідчень, що могли б зорієнтувати пошуки. Скориставшись неуважністю коменданта, Петро зайшов Александру за спину й поганою французькою прошепотів на вухо:

— Олена моя жінка. Будь певен, що ти її ніколи не трахатимеш.

Розгніваний його вульгарними словами, Александр схопив його за комір і притягнув до себе. Їхні обличчя опинилися в кількох дюймах одне від одного.

— Якщо це ти їй щось заподіяв, гадський вилупку, то не житимеш достатньо довго, щоб покаятися.

У сварку втрутився Борден.

— Месьє! Месьє! Розумію, що ваші нерви напружені, але маємо спрямувати всі наші сили на те, щоб знайти мадам Тефаняк.

Александр і Петро обмінялися сповненими ненависті поглядами, тоді як Жозеф тягнув свого брата за лікоть, благаючи стримувати гнів.

— Коменданте! Коменданте! — закричав здалеку солдат, який бігцем підіймався на стежку, — швидше, там знайшли скрипку мадам Тефаняк.

— Сказали де, у якому саме місці? Де той чоловік?

— У таборі, мосьє. Чекає на вас.

Петро хотів супроводжувати офіцера, та Борден заперечив. Він дав зрозуміти через перекладача, що йому краще лишатися із сім’єю.

— Я наполягаю, — сказав голосно Петро.

Та офіцер не звик, щоб його накази обговорювалися.

— Ви зостанетесь тут! — прогримів він тоном, що не спонукав до заперечень. — Коли будуть новини, я повідомлю.

Стрибнувши в сідло, він хутко помчав. Петро зробив рух, щоб іти за ним, але солдати зробили йому знак відмовитися від такого наміру.

Александр узяв Віталія за руку й нахилився, щоб тихо з ним поговорити.

— Якщо знайшли Оленину скрипку, то знайдуть і її. Чекай на мене тут. Я поїду в табір, щоб дізнатися новини, і, щойно узнаю, повернуся й розкажу тобі.

Хлопчик учепився в його шию.

— Я впевнений, що ти приведеш до мене мою сестру, — прошепотів він йому на вухо.

Александр ніжно провів долонею по сповненому надією маленькому обличчю. Та він боявся найгіршого. Він поцілував хлопчика в лоб, скочив у сідло й попрямував до огорожі з колючого дроту, що виднілася вдалині. Жозеф їхав за ним. Тримаючись за упряж, двоє чоловіків швидко віддалялися. Віталій заздрив їхній свободі. Йому так кортіло поїхати з ними, знайти сестру і назавжди полишити цей табір.

Брати Лявальєри перетнули зону, у якій оточені солдатами в’язні корчували пеньки. Нещасні махали руками в повітрі, відбиваючись від хмари настирних комарів, однак продовжували працювати. Трохи далі виднівся цвинтар, де вже стояли кілька дерев’яних хрестів. Александр поспішно відігнав сумну думку, що Олену теж там поховають, якщо знайдуть мертвою.

Коли вони дісталися до табірних воріт, комендант стояв в оточенні військових — між ними, здавалося, точилася жвава розмова.

— Мої люди знайшли шматок тканини на гілці неподалік від місця, де був футляр зі скрипкою, — повідомив їм полковник Борден.

— Я впізнаю фрагмент одежі, — заявив наближаючись сержант Лєпін. — Мадам Олена часто вдягала сукні з цієї тканини.

— Можливо, на неї напали вовки, яких багато в лісі, — повідомив їм перекладач Галка. — Ми чуємо, як вони виють і блукають довкола, коли в’язні викорчовують пні.

— Якби було так, ви побачили б кістки або що інше, — відповів Борден.

— Вовки часто тягнуть свою жертву до лігва.

— Де знайшли скрипку? — запитав Александр.

— Футів за п’ятдесят від стежки, що веде до Ліллієнвілля, — сказав Лєпін. — Через вітер і дощ мадам Тефаняк явно збилася з дороги, коли хотіла швидше повернутися додому.

— Вона багато пройшла? Була далеко від озера?

— За сотню футів.

— А якщо на Олену хтось напав і її тіло кинули в озеро! — припустив Александр.

Полковник Борден на мить замислився перш ніж запитати:

— У вас є причина когось підозрювати?

— А чому б не її чоловіка? Він б’є її. Ви не знали?

— Це ваше припущення, друже! Ми не можемо звинуватити людину, не маючи доказів, і, врешті, в’язні ніколи не полишають село. Вони під постійним наглядом.

— Під час учорашньої грози він міг прокрастися так, щоб його не помітила охорона.

Офіцер поставився до сказаного скептично. До того ж розмова починала його дратувати, не звиклий до таких неформальних розмов із цивільними, він став перед братами Лявальєрами й наголосив:

— Ми опитаємо всіх. Та на цю хвилину продовжимо пошуки. Клаптик тканини не доводить, що вона мертва, вона може ще десь блукати, загубившись у лісі.

Він узяв футляр скрипки, що стояв на землі, і простягнув його Жозефу.

— Передайте інструмент сім’ї. Ця річ уже не має для нас жодної цінності. Важливим є місце, де його знайшли.

Вікарій подякував і пообіцяв заїхати в село, щоб віддати його Тефанякам.

Домовившись підтримувати зв’язок телеграфом, брати Лявальєри полишили Спіріт Лейк. Александр вирішив лишити скрипку в себе, доки не знайдеться Олена. Музичний інструмент, який так ніжно любила дівчина, був частиною її, яку він відмовився віддавати Петрові.

Приїхавши в Амос, чоловіки побачили Аранка. Він стояв на сходах магазину й махав їм рукою. Якесь передчуття зародилося в душі Александра: а якщо його друг знайшов Олену? Адже індіанці добре знають ліс!