Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

— Минулої ночі, — почав індіанець, усівшись перед тарілкою з гарячою стравою, — я став свідком дивного явища на озері, наче великий Дух проявив себе, щоб направити мій шлях.

— Продовжуй!

— Я веслував, щоб дістатися селища, як здійнявся вітер. Хвилі ставали небезпечно високими, та я не боявся, бо звик до гроз на озері Духу. Я тримав курс на мис, як раптом мене закрутив сильний вихор і розвернув човен. Я намагався вигребти на північ, але нічого з того не вийшло. Незважаючи на всі мої зусилля, вітер гнав човен у напрямку табору.

— Дуже дивно, як на мене, — визнав Александр, який знав, як індіанці вірили в нематеріальну сутність, що панувала над озером.

— У світлі блискавки я розрізнив тінь, яка вийшла з лісу...

— Ну, і?

— Я відчув, що маю підкоритися Духу озера. Те, як він розвернув човен, було запрошенням зійти на берег.

Аранк зробив ковток чаю й вів далі, його голос змінився від емоцій.

— Продовження тебе роз’ятрить... І розлютить...

Притихлий і розбитий, Александр чекав.

— У лісі, за кілька кроків від стежки, я знайшов мадам Олену, розпростерту на землі й без свідомості. Одежа на ній була порвана, лежала вона на мохові, напівроздягнена. Її тендітне тіло, по якому били пориви вітру й дощу, було білим, як мармур, а губи синіми. Спочатку я думав, що вона мертва.

Александр схопився на ноги.

— Людина, яку ти бачив, то був її чоловік! Та особа — справжній монстр...

— Не вгадуй, Александре...

— Що ти зробив?

— Я відчував, що її не можна доправити до її дому, як і в тебе, у мене були побоювання. Я взяв її на руки, поклав у своє каное й накрив сухою вовняною ковдрою, що лежала в моїй сумці. Зверху поклав свою шкіряну куртку й повернувся до нашого селища.

— Як вона почувається? — поцікавився Александр тремтячим голосом.

— Її лікує Соканон, наша знахарка. Коли я поїхав, щоб попередити тебе, вона ще не отямилася.

— Ти добре зробив, що не відвіз її до її чоловіка. Упевнений, що нападник — він. Я їду з тобою.

Він підвівся з-за столу й схопив пальто, яке повісив біля входу, та Аранк зупинив його.

— Поїж спершу. Не варто, щоб твої батьки хвилювалися. Обережність — насамперед, бо, можливо, я погано вчинив, що привіз Олену до нашого табору. Нею опікується армія, а військові не люблять жартувати із законом.

Александр знову сів. Поставивши лікті на стіл, він обхопив голову руками. Він тремтів.

* * *

Під жовтим небом, пронизаним променями світла, до Олени поволі поверталася свідомість. Її збентежений погляд ніяк не міг визначити, де вона. Біль, що пульсував, змусив її покласти руки на низ живота. Вона застигла і застогнала. Хтось ніжно торкнувся її чола, спонукаючи розслабитися.

— Де я? — прошептала вона.

— У мене вдома, в нашому селищі, — відповіла Розен. — Мій брат Аранк знайшов вас у лісі. Вас було поранено. Він привіз вас сюди.

— Чому небо таке жовте? — запитала Олена в напівзабутті.

— Ви в наметі.

Від нападу болю вона випростала ноги й схопилася за живіт. Олена зрозуміла, що лежить гола під вовняними ковдрами.

— Що зі мною сталося? — забідкалася вона.

— Відпочивайте. Соканон, наша старійшина, готує зілля, щоб втамувати ваш біль.

Вона кивнула вбік старої пані, яка сиділа в кутку намету і варила трави.

— Я нічого не пам’ятаю... Чому мені так боляче? А Віталій? Де він?

Вона спробувала підвестися на ліжнику та не змогла. Підійшла стара індіанка, і Розен дуже обережно підняла голову пораненій, щоб та могла випити щойно приготовані ліки.

— Від цього зілля мине ваш біль. Вам потрібно відпочити й набратися сил.

За кілька хвилин Олені полегшало й вона заснула. Сидячи поруч, Розен тримала її за руку.

— Я не розумію, — сказала вона тихо, звертаючись до Соканон. — Аранк нам сказав, що йдеться про заміжню жінку, але коли ви її оглядали, то зауважили, що вона була незайманою до того, як її зґвалтували.

— Правильно. По ранах я точно визначила, що дівоча пліва... Її порвали зовсім недавно.

— Сім’ї у Спіріт Лейку викликають жалість, — запечалилася Розен. — Ми нічого не знаємо про тих людей. Перш ніж потрапити сюди, у цей табір, у них було їхнє життя, їхні мрії...

Соканон кивнула, добре розуміючи, що індіанські народи живуть у такому самому остракізмі, відколи білі почали поступово заселяти Канаду кілька століть тому.

— Якщо вірити Аранку, ця жінка — віртуоз і говорить багатьма мовами. І те, що вона змушена існувати в таких жахливих умовах, — дуже сумно. А вона ще така молода!