Читати книгу - "Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами"

такої революції. Але в 30-ті роки вже стало видно, у що та ідея втілилася. Серед іншого — в Голодомор, про який Герлінґ теж говорив Європі. А корисні європейські ідіоти далі, за інерцією, захоплюються Росією… Я знову Марека Гласка згадаю, він також пише про Герлінґа-Ґрудзінського і добре говорить, що «маленькі літератури» ніколи не матимуть шансів так прозвучати на Заході, як росіяни. Хоч би книжка про той-таки ГУЛАГ була незрівнянно гірша за «Інший світ», але якщо вона російська, то прозвучить набагато голосніше, бо європейці вважають, що про Росію треба слухати лише росіян.

А: — Я думаю, що так не буде вічно. Але, мабуть, ми ще в наших життях якоїсь рішучої зміни в цьому сенсі не застанемо.

— Це тягнеться ще з XIX століття?

Б: — У другій половині XIX століття Росія вже свідомо займалася творенням свого іміджу в Європі і, між іншим, поет Тютчев трохи раніше розробляв таку стратегію зі своїм кумиром Бенкендорфом. Але в першій половині ще хвалитися особливо не було чим. Був Пушкін, тільки для Європи він сам був…

А: — …французом. Літературний француз, так би мовити.

Б: — Так, це час, коли Росія формально наслідує Захід. Перший по суті російський роман — це все той-таки «Герой нашего времени». А це 1840 рік, коли в Європі вже гори романів.

А: — А до речі, от я говорив, що Лєрмонтов — екзотика. Але Джойс, який хотів виглядати дуже особливим, в якійсь анкеті назвав якраз Лєрмонтова улюбленим російським автором. Чи то якось по-іншому все було?

Б: — Трохи по-іншому. Це був лист. Коротенька згадка про нього є в «Лермонтовській енциклопедії». Але я на нього вийшов інакше, і це важлива для мене історія. Мій і твій спільний приятель Ігор Померанцев, коли виїхав до Лондона, натрапив на лист Джойса до брата. Джойс там пише, що його «Портрет митця замолоду» схожий на роман Лєрмонтова, який він якраз прочитав і був дуже вражений. Тобто Джойс написав «Портрет» до читання «Героя», але тепер визнав, що вони подібні. Ігор той лист разом з іншими листами переклав і опублікував в еміграційному журналі «Синтаксис». Потім уже були передруки. Я тоді Ігоря ще не знав, але з ним — митцем замолоду — приятелював мій керівник дипломної Борис Іванюк, який завдяки Ігоревій публікації й запропонував мені написати таку дипломну — порівняльний аналіз цих двох романів. Джойс сам у листі підказує, де шукати подібності: в назві, меті, в’їдливості тону й типі героя. Що я і зробив: знайшов. Але чи Джойс говорив про Лєрмонтова серйозно? Він часто любив щось таке сказати, щоби всі потім…

А: — …дивувалися! Вимахнувся.

Б: — Так, любив епатувати. Наприклад, на запитання, чи подобається йому Рим, відповідав, що Рим нагадує бізнесмена, який збиває капітал, показуючи за гроші всім охочим труп своєї бабусі. З іншого боку, який йому був сенс епатувати рідного брата в приватному листі? Одне слово, Джойс сказав, що його «Портрет» і лермонтовський «Герой» подібні, то мені тільки залишалося в дипломній це неспростовно довести. Сказав би, що неподібні, я би так само неспростовно довів, що неподібні. Літературознавство — наука точна.

— А яке співвідношення російської літератури з іншими в школах Чехії, Польщі чи, скажімо, Словенії?

А: — Я думаю, що в соціалістичній Польщі в школах мусила бути російська література. Ну хоч би щось.

Б: — Мова, напевно, була. Весь соцтабір мав розуміти мову свого наглядача. Треба буде запитати, знайомих у Польщі й Чехії маємо достатньо. А от в Америці, здається, у школі вивчають лиш англомовну літературу. Я вам розказував, як дочка вчилася в Ореґоні. І викладач літератури у неї був дуже хороший. Але коли вони проходили Чосера, дочка йому каже: «О, це скомпоновано за тим принципом, що й „Декамерон“ Боккаччо»…

А: — А він це вперше чує!

Б: — І ти не пожартував, бо він дійсно вперше це чує! Але не засоромився: подякував і сказав, що прочитає. Я не кажу, добре це чи погано, але такий факт.

— Ти кажеш, що в Америці вивчають англомовну літературу, британську і американську. А якою мірою російськомовна література в Україні є частиною української літератури?

Б: — Тут ми з Юрком зараз розійдемося в поглядах. Ну, не мусимо в усьому погоджуватися. Моя думка така: російськомовна література ніякою мірою не є українською, бо вона російська — незалежно від того, де її пишуть. Так само вся українськомовна література є українською, а написана вона в Росії, Німеччині чи Америці — це не має значення. Мені здається, системна помилка полягає в тому, що ми запитуємо: «До якої літератури належить, скажімо, Борис Херсонський або Володимир Рафеєнко?». А питання повинно звучати інакше: «До якої літератури належить такий-то конкретний твір автора?». Бо, володіючи кількома мовами, письменник і твори свої може постачати кільком літературам. А до якої літератури належить той чи тамтой твір, визначається зовсім не національністю, громадянством, країною проживання чи суспільно-політичними поглядами автора. Весь наш МУР не належить до німецької літератури, хоч усі його учасники жили і писали після війни в Німеччині. І Празька школа — попри свою назву — це не чеська література, а українська. І Нью-Йоркська група — знову попри назву — це українська література, а не американська. А от «Слепая» Шевченка належить до російської літератури — тільки не тому, що написана в Петербурзі, а тому, що написана російською. Або візьміть Набокова. «Машеньку» чи «Защиту Лужина» він написав у Берліні, але російською мовою — і це романи російської літератури, ніхто ж їх німецькими не називає, правда? А «Лоліта» — це вже американська література. Бо написана в Америці? Ясно, що ні. Якби він написав «Лоліту» російською мовою, то й вона належала б, як «Машенька», до російської літератури. Але вона не просто написана в Америці, а написана англійською мовою — домінуючою мовою Сполучених Штатів. Я знаю, що мовний критерій — не ідеальний, але всі інші ще гірші і ще більшу плутанину вносять.

— А що з австрійською чи швейцарською літературами? Це все єдина