BooksUkraine.com » Сучасна проза » Я віддав би життя за тебе (збірка) 📚 - Українською

Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"

259
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Я віддав би життя за тебе (збірка)" автора Френсіс Скотт Фіцджеральд. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 122
Перейти на сторінку:
class="a">[135], молоденький і чимось стурбований. Коли Ґвен запитала, чи вільне авто, вираз стурбованості на водієвому обличчі зник, наче ці слова були чимось на зразок «сезаме, відчинися», і юнак з очевидною готовністю відповів:

— Звичайно, вільне. Заходьте, тобто сідайте.

Зачинивши двері за нею, він вмостився спереду.

— Куди вам?

Ґвен назвала свій готель. Таксист вийняв червону книжечку, зовсім нову, й погортав її.

— Медісон і П’ятдесят п’ята стрит, — оголосив він.

— Я могла б вам це сказати, — відповіла Ґвен.

— Еге ж… Гадаю, що змогли б. Я ще не дуже знайомий з містом. Вибачайте, що я такий тупий.

Він говорив доволі приємно.

— То ви живете не в Нью-Йорку? — поцікавилася Ґвен.

— У Нью-Йорку, але я з Вермонту. Як її, оту вулицю? Медісон і…

— Медісон і П’ятдесят п’ята.

Водій запустив двигун і зразу ж заглушив.

— Вибачайте, буде коротка затримка, — сказав він, озирнувшись. — Через порожняк.

— Щось не те з машиною?

— Та ні, з машиною все гаразд. Таксисти називають це порожняком. Трапиться таке тобі — мусиш зателефонувати в контору й сказати, що вже виїжджаєш.

З цими словами водій вибрався з машини й зайшов до закусочної, звідки було чути його нерозбірливу телефонну розмову з кимось.

— А ви часом не з тої компанії? — спитав він, повернувшись.

— З якої компанії?

— Тої, що викликала телефоном таксі, а тоді поїхала в метро. Ось чому в мене порожняк.

Їхні очі зустрілися й глибоко задивилися одні в одних. Ґвен першою зміркувала, що й до чого.

— Я й досі не втямлю, що воно таке, — заперечила вона. — Але як я могла викликати таксі, поїхати в метро й досі сидіти тут?

— Ваша правда, — згодився водій. — Розумієте, порожняк — це…

— Вже знаю. Це коли почуваєшся спустошеним після спиртного чи наркотиків.

— Ні, тоді буває сушняк, — виправив він. — Порожняк…

— Мабуть, нам пора їхати, — манірно підказала Ґвен.

— Так-так, пора.

Водій слухняно забрався на своє сидіння. Та коли авто рушило, не втримався, щоб не озирнутися ще раз.

— Я мав би ще щиро признатися вам: сьогодні я вперше керую таксі. Ой, не лякайтеся, — докинув він, помітивши її занепокоєння. — Я сказав не «машиною», а «таксі». Просто так сталося, що нині мій перший робочий день. Колись та й треба почати.

— Скільки вам років? — спитала й далі стривожена Ґвен.

— Сімнадцять… тобто вісімнадцять… — Він швидко кинув оком на Ґвен, ухилившись від молоковоза. — Мені шістнадцять років, якщо хочете знати. Маю водійські права, але компанія наймає тільки тих, кому за вісімнадцять. Щоби влаштуватися на роботу, я сказав, що мені вже минуло вісімнадцять років.

За кілька миль вони добралися до перших віддалених багатоквартирних будинків — спершу до окремішнього секстету із зелено-сірої цегли, тоді до двох загублених вулиць, доволі амбіційних, та тільки в місці, звідки треба було повести до майдану та фонтану, вони соромливо зслизли на поле, засипане будівельними відходами, буцімто забули, куди йти. В одному з незабудованих проміжків водій вихопився:

— Ви спитали мене, що таке порожняк. Ось він мені й дістався. Це коли ти доповідаєш, що їдеш кудись без пасажира, або коли тебе посилають туди, де може бути пасажир, і там доведеться чекати невідь-чого. Не знаю. Цілком можливо, що сьогодні вранці з мене, новака, покепкували й послали сюди. Я б не хотів марнувати час у свій перший день на роботі…

— Угу, — підтакнула Ґвен.

Вона не слухала. Кілька хвилин вдивлялася поперед себе й зосереджувалась, але не на ранковій мрії про нескінченні мандри.

— Здається мені, що вони хочуть зразу двох зайців убити, — вів далі молодий водій. — Хочуть…

Ґвен зненацька нахилилася, схопила рукою якусь річ і потягла собі на коліна. Спочатку їй здалося, що це халат. Та ні, не схоже на халат. Побачивши діамантову оздобу, пришпилену на плечі, й відчувши невимовну м’якість хутра, дівчина втямила, що тримає в руках шиншилову пелерину[136] ціною кілька тисяч доларів.

III

Випускаючи дорогоцінну річ з рук на підлогу автомобіля, Ґвен мугикала куплет із пісеньки «Цяця»[137], щоб не було чути шарудіння. До голови їй прийшли дві думки. Цілком можливо, що цей милий юнак — шахрай, який забув, що залишив пелерину в машині. Адже сказав, що це його перша поїздка в таксі.

…а по-друге, це хутро може виявитися підробкою.

Ґвен вмостилася в кутку, підштовхуючи ногами пелерину, щоб її не було видно, і вслýхалася в голос водія.

— Мабуть, я розбазікався, але за останній тиждень мені не було з ким говорити, крім як із одним крутим хлопцем, що навчає нових водіїв. Подивіться на мене — завершений продукт.

— Ви щось сказали про коледж.

— Та я заткнуся.

Водія прикро вразило. Навіть ззаду можна було розпізнати, що його юне обличчя перекосилося.

— Я тільки сказав, що хотів вступити до коледжу Вільямса[138]. Мій учитель вважав, що мені це вдасться, отож я відбув три тестування Ради коледжів. Але, хай йому біс, дуже вже багато хлопців намагаються туди пробитися. Я подумав: якщо є змога щось зробити, то можна спробувати.

— Вільямса, — промимрила Ґвен.

— Так, це один із найкращих коледжів.

Він виклично крутнув головою.

— Мій учитель ходив туди.

— Зупиніться тут, — раптом сказала Ґвен.

— Де? Чому?

— Ось тут. Перед цією церквою.

Різко загальмувавши, таксист повів далі.

— Коледж Вільямса…

— Я знаю, що це за коледж, — перебила Ґвен, знетерпеливившись від своєї таємниці. — Знаю кількох дівчат, що їхні брати там навчаються. Але подивіться на цю штуку.

— Яку штуку?

Гвен труснула пелериною перед ним.

— Ось цю!

Водій вийшов і стояв біля машини, спантеличено видивляючись, як Ґвен крутить у руках розкішну річ.

— Це хутро, — сказав він нарешті.

— Хутро? Гадаю, що це шиншила. Спершу я не знала, чи сказати вам про неї. Побоювалася, що ви гангстер. Але, почувши, що ви навчаєтеся в коледжі Вільямса, я вирішила таки сказати.

— Я не сказав, що навчаюся. Сказав, що хочу вступити…

— Ну, а ця штука? Що ви думаєте про неї?

— Це не єнотова шкура, — оцінив водій.

— Я хотіла спитати, що вона тут робить. Гадаєте, хтось її підкинув?

Юнак поміркував.

— Я не дивився, що там ззаду. Я перейняв авто від такого собі Майклсона. Він сказав, що мав порожняка в «Ґранд сентралі» від третьої години…

— Ой, припиніть цю мову про порожняки.

— Я пояснив вам…

— Мені треба повернутися до свого готелю, і ми мусимо щось зробити з цією річчю.

— Не нервуйтеся! — сказав він.

— Що?!

— Я хотів сказати, що не варто знімати галас через дрібниці. Думаєте, що це справді цінне хутро?

Струснувши пелерину проти сонця, водій

1 ... 48 49 50 ... 122
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я віддав би життя за тебе (збірка)», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Я віддав би життя за тебе (збірка)"