Читати книгу - "Страж ЗабутоЇ Клятви , Arachne "

Попереду був вхід у підземелля, напівзавалений камінням. Аларик зупинився перед ним, стиснувши ручку свого меча.

- Ми стоїмо на порозі того, що може стати кінцем наших життів, - сказав лицар. — Але якщо ми цього не зробимо, темрява поглине не лише нас, а й увесь світ.

Огр глянув на свого супутника та кивнув. Він знав, що перед ним — не просто битва з пітьмою, а битва із самим собою. Усередині підземелля на нього чекала не тільки сила древніх магів, а й його власна темна сторона, яку він мав перемогти, щоб спокутувати свої гріхи.

З цими думками вони увійшли до підземелля, не знаючи, що чекає на них попереду, але готові до останнього випробування.

Коли Огр та Аларік увійшли до стародавніх руїн, їх оточила абсолютна темрява. Лише слабке свічення меча лицаря висвітлювало вузький прохід, вистелений пилом віків та уламками стародавніх колон. Підземелля було старим, стіни його були покриті давніми письменами, які час та вогкість майже повністю стерли. Повітря було важким, просоченим магією і відчуттям темряви, що всепоглинає.

На кожному кроці Огр відчував, як наростаюча міць усередині підземелля впливає на його власну силу. Темрява шепотіла йому, ніби намагаючись вирвати його зсередини. Кожне зітхання тут нагадувало боротьбу, кожен крок був боротьбою із собою. Аларик помітив, що Огр почав рухатися повільніше, його дихання стало важчим. Він розумів, що орка мала зіткнутися з чимось, що ніхто інший не міг би витримати.

У міру просування через вузькі коридори і зруйновані зали, Огр і Аларік стикалися з численними пастками, що залишилися тут з тих часів, коли підземелля охороняли маги. Леза раптово вилітали зі стін, приховані провали зяяли під ногами, а отруйні пари заповнювали тісні проходи. Однак жодна з пасток не змогла зупинити їх: Аларик майстерно знаходив і уникав небезпек, а Огр своєю неприборканою силою розламував перешкоди, що виникали на шляху.

Але з кожним кроком, наближаючи їх до серця підземелля, атмосфера ставала все більш зловісною. Темрява згущувалась, і навіть світло меча Аларика вже не могло повністю розігнати її. Тіні, здавалося, рухалися власними силами, і шепоті ставали все томнішими.

На одному з переходів, коли вони вже майже досягли центральної зали, де, за легендами, було серце темряви, Огр раптом зупинився. Йому в голову проникнув голос, глибокий і давній, як самі стіни цих руїн.

— Ти не зможеш перемогти, — прошепотів голос, ніби виходить із самого каменю. — Ти, хто одного разу зруйнував свій власний будинок, що змушує тебе думати, що ти зможеш стримати себе тут? У цій темряві ти знайдеш себе таким, яким ти був завжди.

Огр стис кулаки, його лють почала повільно підніматися. Це був той самий голос, який він чув у своїх кошмарах, який шепотів йому протягом усього його шляху. Голос темряви, який обіцяв йому силу в обмін на його душу.

— Я прийшов сюди, щоб покінчити з тобою, — прошепотів Огр крізь стиснуті зуби, борючись із гнівом. — Ти більше не керуватимеш мною.

Але темрява лише посилила свої зусилля.

— Ти завжди був одним із нас, продовжував голос. - Твоя сила - це наша сила. Ти не зможеш знищити те, що є частиною тебе. Візьми її. Візьми свою долю.

Коли вони нарешті увійшли до центральної зали, він виявився величезним. Стіни його зникали в темряві, і здавалося, що сама зала була безмежною. У центрі стояв вівтар, оточений стародавніми символами, які ледь світилися зловісним фіолетовим світлом. На цьому вівтарі знаходився величезний чорний кристал, що пульсував, як живе серце, вичерпуючи темряву.

Аларик одразу відчув небезпеку і підняв меч, готуючись до бою, але Огр стояв на місці. Кристал, здавалося, зачаровував його. Він відчував, як усередині його здіймається лють, гнів, який він так довго стримував.

- Це джерело, - сказав Аларик, але Огр не чув його слів.

Кристал заговорив з Огром, його шепіт став оглушливим у голові орка. Він обіцяв йому владу, контроль над своєю силою, якщо він дозволить собі злитися з пітьмою.

- Ти не переможеш її, - сказав голос. - Прийми її. Вона частина тебе.

Огр відчував, як його тіло починає піддаватися впливу кристала, його м'язи напружилися, а дихання стало рваним. Але тут він згадав ту ніч, коли втратив усе. Він згадав, як зруйнував своє село, як убив тих, кого любив. Це було те, чого він не міг собі дозволити знову.

У цей момент, коли пітьма майже взяла гору над ним, Огр вирвався з її полону. Він ударив себе кулаком у груди, ніби повертаючи себе до реальності, і, ревно вирвавшись з-під впливу кристала, кинувся на нього з кулаками, готовий знищити джерело зла.

Кристал відреагував, викинувши хвилю темної магії, але Огр був занадто сильний, щоб зупинити його. Він знав, що це був його останній бій — бій із самим собою та темрявою всередині нього. Він зосередив всю свою лють, всю свою силу і спрямував її не на руйнування, а на творення. Він бив по кристалу, і кожен його удар відкидав хвилі темряви, що намагалися поглинути його.

Аларик стояв напоготові, захищаючи Огра від атак породжень пітьми, що почали виповзати зі стін підземелля. Його меч розбив тіньових істот, поки Огр завдавав фінальних ударів по кристалу.

З останнім ударом Огр розбив кристал на тисячі уламків, і миттєво пітьма почала розсіюватися. Підземелля почало руйнуватися, ніби його підтримувала лише магія, ув'язнена в кристалі. Але разом з тим Огр відчув, як щось темне і давнє намагається покинути його тіло, ніби він розірвав той зв'язок, який пов'язував його з пітьмою.

Але щось лишалося. Огр розумів, що навіть знищивши джерело, його темрява все ще жила всередині нього. Це був бій, який він має продовжувати до кінця своїх днів. Темряву було переможено, але не знищено повністю.

Аларик підійшов до Огра, поклавши руку йому на плече.

- Ти зробив це, - сказав він. Але що тепер?

Огр глянув на нього, очі його горіли, але це був не вогонь люті, а вогонь рішучості.

— Тепер я продовжуватиму, — відповів Огр. — Поки що темрява не зникне повністю. Я дав клятву, і виконаю її.