Читати книгу - "Вогонь на вершині Комо, Юрій Дмитрович Бедзік"

Зрідка «Голіафові» траплялись назустріч поодинокі моторні барки, маленькі пароплавчики, меткі індійські піроги.

Сонце швидко котилось до обрію, поринало в імлу.

Оріноко текла велично, спокійно. І тільки придивившись уважніше, можна було пересвідчитись, що її спокій — незвичайний, загрозливий.

Останніми днями Олесь помічав, що течія ріки ставала все нестримнішою, навальнішою, а нуртовиння — бурхливішими.

Капітан Пабло розповідав хлопцеві, як кілька років тому в страхітливу глибінь затягнуло маленьке суденце: катастрофа сталася зовсім раптово, і з екіпажу не врятувалась жодна жива душа.

Ріка важко дихала, мов невдоволений велетень. Здавалось, якісь казкові сили втиснули її в тісне річище поміж замуленими берегами, вкритими непролазними хащами.

Олесь міцніше вчепився в металеві бильця. Гіпнотична сила води прикувала його погляд, йому хотілось одірватися від цієї грізної картини, але вода не пускала.

І раптом серед урочистої тиші залунало бадьоре й безтурботне:

Капітан, капітан, посміхніться,

Адже посмішка — це прапор корабля…

Олесь ніби прокинувся від забуття. Це невгамовний географ Самсонов гуляє по палубі й наспівує своїх улюблених пісень. Відчайдушно сміливий, Іллюша до всіх має одну мірку: хоробра ти людина чи ні? Якщо не хоробра, то в його серці не знайдеш й отакенької прихильності.

Правда, зараз, у цій задусі, навіть йому непереливки, і якщо він співає веселої пісні, то, напевно, з упертості: йому, мовляв, до всього байдуже — і до холоду й до спеки.

— Чого засмутився, капітане далекого плавання? — гукнув молодий географ Олесеві. Побачивши, що на його голос не тільки озирнувся хлопець, але й зацікавлено висунувсь із рубки капітан Пабло, Іллюша хвацько став на руки і пройшовся в такій чудернацькій позі по палубі.

— Сеньйор! — переполошився капітан Пабло. — Упадете в річку! Борони вас свята мадонна!

Самсонов став на ноги, поправив на собі коротенькі білі штанці, повернув до капітана засмагле обличчя і, мружачись під косим промінням вечірнього сонця, кинув йому задерикуватий приспів:

Капітан, капітан, підтягніться,

Лиш сміливим підкоряються моря!

Капітан Пабло махнув рукою. Що йому скажеш, цьому дивакуватому сеньйорові, коли він не розуміє жодного іспанського слова. Дивний сеньйор. Капітан Пабло в душі глибоко поважав Самсонова, хоч. власне, й до інших членів експедиції ставився з шанобливою прихильністю. Але Іллюша Самсонов пробуджував у серці старого особливу симпатію. Веселий молодий сеньйор, який уміє так безтурботно виспівувати пісень і смішити всіх своїми чудернацькими вправами, був неабияким вченим. Із слів професора Крутояра капітанові Пабло було відомо, що сеньйор Самсонов — вельми поважаний у себе на батьківщині географ — знає силу всіляких речей про їхню маленьку республіку. «Що їх тут цікавить? — дивувався капітан Пабло. — І нащо їм було забиратись у ці глухі нетрі? Лише для того, щоб пересвідчитись ще раз, що бурхлива Касік'яре витікає з Оріноко, а горда й нескорена Кароні, вся перетята порогами й скелями, навпаки, впадає в Оріноко? Чи, може, вони прибули сюди, щоб збирати комах і замальовувати до своїх альбомів гордовиті пальми асаї?»

Пабло тугіше затягнув на шиї червону шкіперську хустину й хазяйновито поклав на штурвал свої зморшкуваті жилаві руки. Добре, коли тобі доля підкине отаких пасажирів. Ще й заплатили неабияк. Диваки! Зафрахтували спеціальне судно й не дозволили пускати на нього жодного пасажира. Хазяїн капітана Пабло, звичайно, зрадів. Загнув добрячу ціну, та вони й не сперечалися. Все квапились. А куди пливуть — не кажуть. «До верхнього Оріноко, капітан Пабло». Диваки, та й годі!

Тим часом між Самсоновим і Олесем точилася жвава розмова.

— А хороше отак мандрувати, — говорив замріяно Олесь. — Пригоди щоб були, небезпека. — Він раптом схопив Самсонова за лікоть. — Скажіть, Ілля Григорович, чому ми змінили маршрут? Ми ж збиралися спочатку пройти через льяноси[4], а тепер їдемо одразу на верхнє Оріноко.

— Хочеш знати?

— Ще б пак! — Олесь посуворішав. — Розкажіть! Якщо це таємниця, я нікому ні слова!

Самсонов поклав хлопцеві на плече руку, зазирнув йому в очі.

— Ніякої таємниці немає, Телесику, — сказав по хвилі. — Раніше ми були тільки науково-дослідною групою, а тепер взяли на себе ще й функції рятувальників.

— Кого ж ми будемо рятувати? — Олесь весь насторожився. — Чого ви мовчите? Ви боїтеся звірити таємницю? А казали, що ми справжні друзі!

— Так, ми з тобою друзі, — посміхнувся до нього Самсонов. — Я не хотів тебе даремно турбувати, але коли наполягаєш — слухай. Професор відгукнувся на прохання голландської академії наук і через доктора Сундстрема передав їй свою згоду докласти сил до врятування сміливого голландського вченого. Ми будемо розшукувати Ван-Саунгейнлера.

— Значить, ми підемо через найглухіші нетрі Оріноко? — прошепотів Олесь.

— Так, Телесику, ми висадимося північніше Касік'яре і помандруємо сельвою. Можливо, досягнемо гірських хребтів біля Ріо-Падамо. Десь у тому районі впав літак Ван-Саунгейнлера. Ми будемо питати про нього в індійських селищах, в поселеннях каучеро, на річкових причалах. І я певен, що ми знайдемо цю мужню людину. У твого батька є телеграма, яку він одержав із Москви у відповідь на свій запит. Уряд дозволив нам провадити розшуки.

Олесь тільки глибоко вдихнув повітря. Розшуки вченого… Гірські хребти біля Ріо-Падамо… Найглухіші нетрі верхнього Оріноко…

У нього виникла безліч питань, і він квапився викласти їх перед Самсоновим. Чи буде в них зброя? Хто їм допомагатиме? Скільки часу вони пробудуть у сельві? Чому Бунч такий збентежений? Невже він боїться? Це правда, що індійці верхнього Оріноко займаються продажем людських голів?

Потім, вислухавши пояснення Самсонова, він раптом стих, заспокоївся, поринув у власні роздуми.

Самсонов пішов під тент.

Небо на заході швидко червоніло. Сонце розтоплювалось у кривавій імлі і, втративши свої обриси, перетворювалось на видовжену багряну брилу.

В повітрі різко посвіжішало. Наступав тропічний вечір.

Олесь повернувся спиною до річки, сперся ліктями на бильця й окинув очима кораблик. Під брезентовим тентом у гамаку сидів Бунч. Біля нього в плетеному кріслі батько перегортав якісь газети і щось швидко записував у блокнот. Ці газети йому вдалося роздобути ранком в одному селищі у місцевого священика, і вони чомусь одразу насторожили й стурбували його. Він показував їх Бунчові, про щось розповідав йому, потім знову й знову перечитував їх.

Олесь перевів погляд на капітанську рубку. Сухорлява постать Пабло чітко вирізнялася на тлі неба. Капітан вів корабель на захід, за сонцем, і розпечений обрій був для нього величним орієнтиром.

Білі стіни палубних надбудов злегка рожевіли