Читати книгу - "Максим Темний. Володар Заборонених Земель., Костянтин Шелест"

– А мене Далька – дзвінко заявив малий, розглядаючи його – а у вас дірка на спині та грудях... це від стріли, так? я знаю, мені дідусь розповідав...

– Даль! – Ноель трохи насупилася – так не можна... Це не красиво. – Хлопчик зніяковіло замовк. Питання про стрілу і дірки залишилося в повітрі.

– Санг – дід говорив дуже невиразно, криво зрощена щелепа сильно давала про себе знати.

– Давайте й справді рухатися далі – Макс вказав на жінок і на візок – забирайтеся ви туди, я вже належався, погуляю поки що.

"Поки що" розтягнулося до вечора. Аж доки не стали на нічну стоянку. Відновлювався Макс швидко, самопочуття поліпшувалося, резерв теж поповнювався потихеньку – чи то тепла погода впливала, чи то ще щось, але, найімовірніше, – кілька днів і буде повний. А там можна буде і саморемонт зробити. Без повного резерву стрьомно – хто його знає, як піде, хоч і не складно все було, але мало чи що. До того ж – поступовість і мінімальна швидкість під час відновлення кращі. Хоча основні проблеми організм сам заштопав, але хотілося трохи поправити, рубці прибрати... а для цього нічого особливого не треба – хоч на ходу роби. Зробив трохи – можна залишити ненадовго. Не проблема. Але все ж... все ж... резерв краще добрати. Хоча б на дві третини, щоб не опинитися порожнім у критичній ситуації. От і йшов біля воза всю дорогу, змушуючи тіло працювати, відчуваючи, як приємно гудуть втомлені м'язи. Увечері він навіть нарубав дров для багаття, хоч Бен і намагався відібрати в нього сокиру. Ну як нарубав – махав сокирою, доки цікаво було, доки не розігрівся добре, а потім, користуючись тим, що ніхто не бачить, накришив кілька полін на тоненькі тріски своїм ножем. Сокира була так собі і витрачати багато часу через неї не хотілося. Тріски ж часто були в дефіциті – знайти на новому місці тонких і сухих паличок на розпалювання було не складно, всі це вміли чудово, але часу витрачалося багато, а особливо вночі й під дощем, коли вже хотілося і їсти, і спати, треба було, щоб вогнище горіло вже якнайшвидше. От і возили з собою деякий запас. Підсохлі палили, свіжі лежали підсихаючи.

За вечерею намагався багато не їсти – бачив, що сім'я зовсім не багата. Мисливець він був слабкий, сподівався, що трапиться підходящий струмок або річка – рибу він зловити міг, нехай і не велику – Жорика ж поруч не було. Цікаво, чи відчує його зарх, коли заїдуть на його територію? Якщо так, то треба буде якось постаратися, щоб про нього самого, ні в Нірані, ні в Дорані ніхто не дізнався. Не хотілося нікого бачити, сам не розумів чому. Можливо через ту глуху скалку, що застрягла десь у душі... На ніч влаштувався, за звичкою, під ялиною. Жінки й пацан вляглися у возі, Бен – поруч, а де подівся Санг – Макс не помітив. Знайшовся дід швидко – Максим проводив огляд місцевості, здебільшого другим зором, тому що вдивлятися в чагарники просто так, та ще й у темряві, було досить марно – найближчі кущі та дерева він бачив чудово, а ось далі... Другому зору дерева заважали, але не дуже, огляд доходив майже до ста метрів. Такий собі живовізор. На такій дистанції він ще відрізняв людей від великих тварин, а помічав їх ще й далі. Так він і знайшов діда. Той стояв біля дороги вдивлявся в темряву.

– Щось помітили, Санг? – поцікавився, підійшовши ближче.

– Ні, нічого нема – пробурчав той, невдоволено озирнувшись. І несподівано продовжив – йшли б ви, пане... Вибачте мені, але так краще буде. Для нас.

Макс ще раз оглянув того другим зором. Точно – не маг. Досвід старого солдата?

– Піду. Зла я вам не бажаю. Але якщо ви так хочете...

– Не хочу. Але так буде краще... чую я – не проста ви людина, пане... не хочу я цього.

– Чого саме? Можете пояснити? Я хочу зрозуміти. – Старий мовчав. – Довго служили? – Макс запитав, щоб не тягнути паузу і щоб Сангу було легше почати свою думку.

– Двадцять вісім років, пане. П'ять років як уже вільний став від усього цього. Більше не хочу.

– Ви вважаєте, що за мною прийде війна?

– А ви хіба самі не бачите? Таких як ви, пане, одразу видно. Смерть за спиною у вас стоїть. За одним плечем. А за другим – життя. Хто за вами йде, ті або загинуть, або жити будуть по-справжньому. А я... я боюся, пане. Дівчині он, народжувати скоро... Хто за ними догляне?

– Через чотири тижні – машинально пробурмотів Макс, дід же подивився на нього здивовано, але нічого не сказав. – А Бен, що ж?

– Бен... – старий похитав головою – Бен хороший чоловік. Ноель крутить ним... по-розумному крутить... Я не заважаю. Їхня справа. Та тільки воїн він слабкий. Не його це наука.

– І куди ви їдете? Усією сім'єю і з пожитками...

– Не нажили ми пан нічого, от і їдемо. У Ніран ми зібралися. – Макс здивовано підняв брови, – живий Ніран, живий... не дивіться так, люди там є. Товариш до мене приїжджав, гном... вони всім загоном у Ніран перебиратися будуть, мене покликав.

– І що там? Життя солодке почнеться?

– Зовсім ні, пане... та тільки не боїмося ми праці. Жити хочемо нормально, щоб жоден барон не прийшов і не зґвалтував дівчину, щоб урожай не забрали... щоб діти росли... – у Санга стиснулися кулаки, а емоції палахкотіли гнівом.

– Так, а там що? По-іншому буде?

– Сказав друг, що так. Вони там самі містом керують. Є кому. Сильна рука над ними. Місце є, навіть будинок можуть дати. Люди їм потрібні. Ось ми й...