Читати книгу - "Безчестя"

— А ви одружений?

— Був. Двічі. Але зараз — ні. — Він не каже: «Ні, тепер я задовольняюся тим, що підвернеться». Не каже: «Тепер я вдовольняюся шльондрами». — Можна запропонувати вам лікер?

Вона не хоче лікер, але погоджується додати до кави віскі. Коли вона сьорбає свій напій, він нахиляється до неї й торкається її щоки.

— Ви дуже гарна, — каже він. — Я збираюся схилити вас до чогось необачного. — Знову торкається її. — Залишайтеся. Проведіть ніч зі мною.

Вона пильно дивиться над нього над вінцями чашки.

— Чому?

— Тому що вам варто так учинити.

— Чому мені варто так учинити?

— Чому? Тому що жіноча краса належить не одній тільки жінці. Це частина дарунка, який вона приносить із собою на землю. Її обов’язок — ділитися красою.

Його рука так і лежить на її щоці. Вона не відхиляється, але й не відповідає на його ніжність.

— А що як я вже нею ділюся? — Їй ледь помітно перехоплює подих. Коли за тобою впадають, це завжди збуджує; приємно збуджує.

— Тоді вам варто ділитися нею щедріше.

Улесливі слова, старі, як саме зваблення. Хоча цієї миті він вірить у них. Вона не належить собі. Краса собі не належить.

— Ми прагнем, щоб краса потомство мала, — каже він, — щоб цвіт її ніколи не зачах[19].

Погана ідея. Її усмішка втрачає свою грайливість і жвавість. Пентаметр, чий ритм раніше так добре підмаслював слова змія-спокусника, тепер лише відлякує. Він знову перетворився на вчителя, на книжкового чоловіка, охоронця культурних скарбів. Вона ставить горнятко на стіл.

— Я мушу йти, на мене чекають.

Хмари розійшлися, зорі знову сяють.

— Чудова ніч, — каже він, відмикаючи ворота садка. Мелані не дивиться на нього. — Провести вас додому?

— Ні.

— Дуже добре. На добраніч. — Він тягнеться вперед і обіймає її. На мить відчуває, як притискаються до нього її маленькі груденята, а потім вона вислизає з обіймів і йде.

Три

Саме тоді йому й варто було зупинитися. Але він не зупинився. У неділю зранку він їде до спорожнілого кампусу й заходить до канцелярії. З шафки з папками дістає реєстраційну картку Мелані Ісаакс і переписує її особисті дані: домашню адресу, адресу в Кейптауні, номер телефону.

Він набирає цифри. Відповідає жіночий голос.

— Мелані?

— Я покличу її. А хто це?

— Скажіть їй, що це Девід Лур’є.

Мелані — мелодія: удавана рима. Це ім’я не для неї. Можна змінити наголос: меланж — темна, як кава.

— Алло?

В одному слові він чує всю її нерішучість. Занадто молода. Вона не знатиме, як обходитися з ним; йому варто одразу відпустити її. Але він і сам перебуває в якихось лещатах. Троянда краси: вірш влучає точнісінько в ціль, мов стріла. Вона не належить собі; напевно, і він собі не належить.

— Я подумав, що ви не відмовитеся пообідати зі мною, — каже він. — Я можу заїхати за вами, скажімо, о дванадцятій.

Вона ще має час, щоб збрехати, викрутитися, але дівчина така збентежена, що не встигає скористатися моментом.

Коли він під’їжджає, вона чекає на нього на хіднику біля багатоквартирного будинку. Вона в чорних колготках і чорному светрі. Стегна вузенькі, як у дванадцятирічної.

Він везе її до Гат-бей, у гавань. Дорогою намагається збадьорити її, розпитує про інші предмети. Вона каже, що грає в п’єсі. Це одна із вимог для захисту диплома. Репетиції забирають багато часу.

У ресторані Мелані не може похвалитися апетитом і лише похмуро витріщається на море.

— Щось трапилося? Ви хочете мені щось розповісти?

Вона хитає головою.

— Ви стурбовані через наші стосунки?

— Можливо, — озивається вона.

— Не варто. Я про все подбаю. Не дозволю їм зайти занадто далеко.

Занадто далеко. Що таке «далеко», а що таке «занадто далеко» у таких речах? Чи її «занадто далеко» таке ж, як і його?

Починає накрапати дощик, у гавані смугами здригається вода.

— Може, підемо? — пропонує він.

І знову привозить дівчину до свого будинку, і на підлозі вітальні, під звуки дощу, що стукотить у шибку, кохається з нею. Її тіло чисте й просте, по-своєму досконале; попри її пасивність, він отримує від цієї близькості задоволення, таке задоволення, що в кульмінаційну мить провалюється в чорне забуття.

Коли приходить до тями, дощ уже вщух. Дівчина лежить під ним, заплющивши очі й злегка насупившись, руки закинуті за голову. Його долоні лежать у неї на грудях під грубо сплетеним светром. Її колготки і трусики, сплутавшись вузлом, лежать поруч; його штани закрутилися навколо щиколоток. «Після бурі, — думає він, — точно як у Ґеорґа Ґросса»[20].

Відвертаючи обличчя, вона вивільняється, збирає свої речі й виходить із кімнати. За кілька хвилин повертається вже вдягнена.

— Я мушу йти, — шепоче дівчина. Він не намагається затримати її.

Наступного ранку він прокидається з ґрунтовною впевненістю, що все гаразд, і це відчуття не покидає його. Мелані не приходить на заняття. Зі свого кабінету він телефонує у квіткову крамничку. Троянди? Напевно, не троянди. Він замовляє гвоздики.

— Червоні чи білі? — питає жінка.

Червоні? Білі?

— Надішліть дванадцять рожевих, — вирішує він.

— У мене немає дванадцятьох рожевих. Можна надіслати букет з різних?

— Надсилайте, — погоджується.

Цілий вівторок з важких хмар, що наповзли на місто із заходу, періщить дощ. Наприкінці дня, перетинаючи вестибюль будівлі факультету комунікації, він помічає Мелані біля дверей, де вона разом із кількома студентами чекає, поки припиниться дощ. Він підходить до неї ззаду й кладе руку на плече.

— Зачекайте на мене тут, — каже. — Я відвезу вас додому.

Повертається з парасолькою. Перетинаючи площу в напрямку парковки, притискає її міцніше до себе, аби заховати від дощу. Несподіваний порив вітру вивертає парасольку, і вони вдвох незграбно біжать до машини.

На ній блискучий жовтий дощовик, і в машині вона знімає каптур. Обличчя Мелані зашарілося; він помічає, як напинаються і падають її груди. Вона злизує з верхньої губи дощову крапельку. «Дитина! — думає він: — Просто дитина! Що я роблю?» Але його серце заходиться від бажання.

Вони їдуть у щільному післяобідньому потоці автівок.

— Учора я скучав за тобою, — зізнається він. — У тебе все гаразд?

Вона не відповідає, утупившись поглядом у «двірники».

Зупинившись на світлофорі, він бере її холодну руку у свою.

— Мелані, — каже, намагаючись додати голосу легкості. Проте він уже давно забув, як залицятися. Голос, який він чує, належить не закоханому, а вкрадливому батькові.

Він під’їжджає до її багатоквартирного будинку.

— Дякую, — каже дівчина, відчиняючи двері автівки.

— Ти мене не запросиш?

— Гадаю, моя сусідка зараз удома.

— А