Читати книгу - "Під шкірою міста, Мельська Наталі"

Якби Купідон блукав Мангеттеном, він би, мабуть, ганявся за серцями з дротиками з Шостої авеню, а не зі стрілами. Але Віллі Прескотту, двадцятисемирічному клерку з "Стерлінг Офіс Сапплайз", не знадобилося нічого гострого, щоб закохатися в Анну Мейфілд три місяці тому на виставці в Ґуґенгаймі. Одного погляду вистачило — і готово.

Віллі, чий мистецький досвід обмежувався репродукціями Моне над диваном у тісній бруклінській квартирі, був простий, як дверна ручка. Анна ж — тендітна блондинка з очима, як небо над Центральним парком, і знаннями, що могли б заповнити Метрополітен, — курувала галереї й жила скульптурами. Її голос, коли вона казала: "Мармур — це вічність", звучав так, що Віллі ладен був слухати її вічно.

Він учився заради неї: розрізняв бронзу й мармур, запам’ятав Мікеланджело й Родена. Але коли наблизився її день народження, квіти чи сертифікат із Bloomingdale's здалися йому жалюгідними, як метро в годину пік. Треба було щось велике — як хмарочос, як Анна.

Осяяння спалахнуло в Сохо, де вивіска студії гуділа: "Скульптура за 10 уроків!" Віллі уявив: він подарує їй мармурове диво, створене власноруч. Романтика чистої води! Він віддав тижневу платню, проміняв бейсбол на долото й пішов воювати з каменем.

— Мармур не глина, містере Прескотт, — бурчав інструктор, лисуватий, як старий долар. — Він не любить дилетантів.

— У мене три тижні, — відмахнувся Віллі, ніби таксист у заторі.

Руки в мозолях, одяг у пилу, нігті в мармурі — він бився з каменем, як із боргом за оренду. Результат? Крива хвиля чи крило — хто розбере? Але Віллі бачив у цьому шедевр.

У день народження Анни, у французькому бістро Вест-Віллідж, де кава коштувала, як його черевики, він простягнув їй загорнутий пакунок. Серце гупало, як трафік на Бродвеї.

— Відкрий, — сказав він, сяючи, як Times Square.

Анна розгорнула папір. Тиша впала, як на Таймс-Сквер о третій ночі.

— Ти... сам це зробив? — видихнула вона.

— Три тижні курсів! — гордо гримнув Віллі. — Це хвиля. Чи крило. Мої почуття до тебе — вільні й глибокі.

Вона глянула на нього, очі потемніли.

— Ти думаєш, мистецтво — це жарт? — тихо спитала вона. — Що за три тижні можна стати скульптором?

— Я хотів бути ближче до тебе, — пробелькотів він, відчуваючи холод у грудях.

— Ближче? —Анна глянула на нього, губи скривились у тремтливій, сумній усмішці. — Віллі, я не просто куратор, як ти гадав. Я скульптор, ховаю це від усіх, бо не шукаю слави, а ти... ти взяв те, чим я живу, і обернув це в щось... — вона зиркнула на скульптуру, — таке чуже мені.

Віллі окам’янів. Вона — скульптор? Його "шедевр", той кривий шмат мармуру, обернувся глузуванням. У грудях закрутило: жага здивувати її, що гнала його вперед, билась об сором, що тепер пік йому очі, як пил із майстерні. Анна підвелася.

— Забери, — сказала вона різко, штовхнувши скульптуру до нього, ніби віддаючи старий мотлох.

Віллі повернувся до Брукліна, до Моне й пива. Іноді, минаючи галереї, він думав: любов — не мармур. Її не вирубаєш долотом. Її треба чути.