Читати книгу - "Хроно-86: Мандрівники, Нічний Влад"

Раптом Ігор, який йшов останнім, почув позаду ледь чутний тріск гілки. Він різко зупинився й обернувся. Його рука мимоволі потягнулася до невеликого ножа, який висів у нього на поясі.

- Що таке? - тихо спитала Анна, помітивши зміну в його поведінці.

- Нас переслідують. - тихо відповів він, показуючи на гущавину позаду.

Микола миттєво став пильним, його рука торкнулася шаблі, що висіла на поясі.

- Всім приготуватися. Якщо це козаки, вони не відступлять. - прошепотів він.

Марк швидко оцінив ситуацію.

- Можливо, вдасться переконати їх, якщо вони прийдуть з питаннями. Але якщо це не козаки... - він змовк, дивлячись у напружені очі Миколи.

Не минуло й хвилини, як із кущів з’явилася фігура. Це був один із козаків, молодий хлопець із запиленою сорочкою й шаблею в руках. Його погляд був настороженим, але водночас розгубленим.

- Ви думали, що зможете так просто піти? - запитав він, підходячи ближче.

Микола зробив крок уперед, заступаючи хлопцю шлях до решти.

- Ми не створюємо вам загрози, хлопче. Повертайся в табір, і це буде кінцем історії.

Козак міцніше стиснув руків’я шаблі, але в його очах промайнув сумнів.

- Отаман сказав, щоб я простежив. Не думаю, що ви ті, за кого себе видаєте. - відповів він, але голос його зраджував нервозність.

Анна, не втрачаючи шансу, зробила крок уперед, намагаючись зайняти увагу хлопця:

- Ми просто мандрівники, клянуся. У нас немає зброї, тільки їжа та речі для торгівлі. Чи виглядаємо ми як загроза?

Її голос був спокійним і навіть лагідним. Козак на мить вагався, але потім його обличчя затверділо. Він відкрив рот, щоб щось сказати, але Микола раптом підняв руку, змусивши всіх завмерти.

- Тихо. Ще хтось іде. - прошепотів він.

Здалеку почувся глухий шум кроків. Це були не тільки козаки. Група підозрілих людей швидко наближалася, і серед них виділялася висока постать із капюшоном. Анна відчула, як холодний страх пробіг її спиною.

- Це не ті, кого ми хочемо зустріти. - пробурмотів Марк, ховаючись за деревом.

- Готуйтеся до бою. - коротко кинув Микола, блискавично витягуючи шаблю.

Ситуація загострювалася з кожною секундою. Густий ліс, який лише кілька хвилин тому здавався спокійним притулком, тепер став пасткою. Кожен звук навколо лунав гучніше, ніж зазвичай, і навіть легкий вітер, що хитав гілки дерев, здавався передвісником небезпеки. Микола, тримаючи шаблю напоготові, швидко оглянув групу. Його очі зупинилися на козакові, який продовжував стояти з напруженим виглядом, готовий до дій, але все ще нерішучий.

- Ти маєш вибір, хлопче. - сказав Микола тихо, але твердо. - Якщо залишишся тут, це може бути останнім, що ти побачиш. Повернися до своїх і забудь, що ти нас бачив.

Козак стиснув губи, його погляд ковзнув у бік звуку кроків. Він був занадто молодий, щоб іти в бій, який, ймовірно, не мав для нього жодного сенсу. Врешті-решт він зробив крок назад, коротко кивнув і зник у гущавині, наче розуміючи, що тут його присутність більше не потрібна.

Микола знову зосередився на звуках. Група підозрілих людей була вже близько - досить близько, щоб чути їхні уривчасті розмови. Висока постать у капюшоні, що йшла попереду, рухалася впевнено, наче знала, куди саме йде. Решта - п’ятеро чи шестеро чоловіків, озброєних і, судячи з їхнього вигляду, не звиклих до простого життя. - супроводжували його, оглядаючи ліс навколо.

- Ховайтеся! - прошепотів Микола, махнувши рукою до найближчих дерев.

Група миттєво розсипалася, ховаючись у густих заростях. Марк притулився до стовбура, його рука нервово стискала невеликий кинджал. Анна втиснулася в тінь між двома деревами, намагаючись навіть не дихати. Ігор зайняв позицію трохи осторонь, зручно сховавшись у яру, який вкривала висока трава.

Підозріла група з’явилася на стежці за кілька секунд. Вони зупинилися лише за кілька кроків від місця, де ховалася команда. Постать у капюшоні жестом наказала своїм супутникам розійтися, і ті почали уважно оглядати місцевість. Один із них нахилився, розглядаючи сліди на землі.

- Вони тут були. - тихо сказав він, звертаючись до лідера. - Сліди зовсім свіжі.

Високий чоловік підняв голову, і його обличчя, частково приховане капюшоном, стало видимим.

Усі в команді одночасно відчули, як їхні серця завмирають. Це був Віктор. Його очі холодно оглядали місцевість, а губи викривила легка усмішка.

- Вони дійсно не змарнували часу. - сказав він спокійно, але в його голосі звучала глузлива нотка. - Хитрі, але недостатньо. Сліди речовини, надто помітні.

Анна стиснула кулаки, намагаючись не піддатися паніці. Тепер усе стало зрозуміло: Віктор теж міг слідкувати за їх переміщенням. Він знав, куди вони прямували, і тепер наздоганяв їх.

- Розійдіться. - скомандував Віктор своїм людям. - Вони не могли піти далеко. Хочу, щоб їх знайшли.

Його люди слухняно виконали наказ, рухаючись уперед по стежці та оглядаючи кожен кущ. Віктор залишився стояти на місці, здавалося, розмірковуючи, але його очі постійно оглядали околиці. Він явно знав, що команда була десь поблизу.

Микола, що ховався неподалік, швидко обмірковував ситуацію. Віктор був тут не просто так. Він вже міг змінити історію, і тепер може розібратися з ними. Затримуватися було небезпечно, але рухатися зараз було ще гірше.

Анна, затамувавши подих, намагалася триматися тихо. Але раптом вона помітила, як один із людей Віктора, що оглядав землю, почав рухатися прямо в її бік. Кожен крок зближував його із місцем її укриття. Її серце гучно билося, і вона відчувала, як холодний піт стікає по спині.

- Що робити? - подумала вона, намагаючись не видавати жодного звуку.

Чоловік зупинився лише за кілька кроків від Анни. Його очі уважно вдивлялися в густі зарості, шукаючи навіть найменший рух. Дівчина відчула, як кожен мускул її тіла напружився, готовий до будь-якого розвитку подій. Її рука повільно опустилася до невеликого ножа, що висів у неї на поясі, але використати його здавалося останнім варіантом.