Читати книгу - "Хроно-86: Мандрівники, Нічний Влад"

Чоловік подивився на нього довго й пильно. Потім перевів погляд на Миколу та Ігоря, які старалися здаватися максимально байдужими, і на Анну, яка виглядала занадто напруженою.

Отаман звузив очі й оглянув їх усіх. Його погляд знов затримався на Миколі, який стояв прямо, як солдат, і, здавалося, випромінював загрозу. Потім він глянув на Марка, мовби зважуючи його слова.

- Мандрівники? У таких-то одежах? - пробурчав він. - Щось ви занадто дивні для простих подорожніх.

Микола схрестив руки на грудях, але промовчав.

Анна відчула, як Марк занервував, та не знав, що відповісти, тож вона змусила себе зберегти спокійний вигляд і відповіла:

- Ми купці, пане. Йдемо здалеку, щоб знайти нові товари для продажу.

Отаман на мить задумався, але потім махнув рукою:

- Гаразд. Але якщо збрешете, то ночувати будете не в таборі, а під землею.

Микола ледь помітно скривився, але Марк швидко відповів:

- Дякуємо, пане. Ви дуже великодушні.

Ніч у таборі була неспокійною. Микола майже не спав, стежачи за тим, щоб їх не застали зненацька. Анна ж, згорнувшись під грубою ковдрою, обмірковувала, як діяти далі. Марк і Ігор пошепки перемовлялися, обговорюючи можливі дії Віктора.

Наступного ранку, коли сонце тільки почало сходити. Кілька годин команда провела в таборі, намагаючись не викликати підозр. Марк, скориставшись своїми знаннями історії та харизмою, швидко завів розмову з кількома козаками, пояснюючи їхню вигадану легенду про купців. Він майстерно вставляв у бесіду деталі, які могли переконати співрозмовників у правдивості його слів.

Ігор же тим часом роздивлявся табір, помічаючи дрібниці, які могли знадобитися в майбутньому. Його інженерний розум уже складав мапу можливих шляхів відступу, запасів провіанту та навіть прихованих пасток, які могли встановити козаки.

Микола спостерігав за всім мовчки, оцінюючи кожного, хто траплявся йому на очі. Уважно слідкував за жестами, тоном голосу та поведінкою місцевих, роблячи власні висновки. Його досвід військового не дозволяв йому розслаблятися.

Анна тим часом підійшла до молодої дівчини, яка, судячи з одягу, була знахаркою. Дівчина сушила трави біля багаття, зосереджено перебираючи їх у руках. Анна вдалася до своєї акторської майстерності - почала невимушено розпитувати про місцевість, ніби справді була звичайною подорожньою. Її м’який голос і природна доброзичливість швидко розташували знахарку до неї.

- Ви, певно, довго тут живете? - поцікавилася Анна, ненав’язливо кидаючи погляд на обличчя дівчини.

- Та вже кілька років із отаманом. - відповіла та, не відриваючи очей від трав. - А ви, кажете, з інших земель?

- Так, шукаємо товари для торгівлі. А місцевість тут, здається, багата на історії. Чула, що неподалік проходила одна з битв.

Дівчина кивнула, витираючи руки об фартух:
- Так і є. Саме тут козаки виступали проти ворога. Казали, що то була битва, яку вони мали програти, але...

- Але що? - Анна схилилася ближче, удаючи щирий інтерес.

- Кажуть, втрутилися якісь незвичайні люди. Чи то з далеких земель, чи то з нізвідки. Бабусі люблять таке вигадувати. - закінчивши вона засміялася.

Анна вловила важливу нитку, але не подала виду, що це її зацікавило. Вона тільки кивнула й обережно продовжила розмову, вивуджуючи більше деталей.

Пізніше того дня, коли команда зібралася біля свого намету, Анна поділилася знайденою інформацією.

- Схоже, Віктор уже намагався втрутитися в події. - сказав Микола, почувши слова Анни.

- Якщо це правда, нам треба зупинити його до того, як він зруйнує хід історії. - відповів Ігор, з усією серйозністю дивлячись на Анну.

Марк, склавши руки на грудях, задумливо промовив:
- Якщо він уже вплинув на події, наслідки можуть бути катастрофічними. Ми повинні знайти його якнайшвидше.

Микола, здавалося, був не в захваті від того, що Анна зуміла вивідати інформацію, але нічого більше не сказав. Він тільки коротко підсумував:

- Збираємося й вирушаємо. Наступного разу план складатимемо разом.

Команда мовчки погодилася. Їх чекала складна дорога.

Рано-вранці, коли сонце лише починало підніматися над горизонтом, команда безшумно зібрала свої речі. Микола подавав знаки, змушуючи всіх тримати тишу - кожен звук міг привернути зайву увагу. Козацький табір ще спав, і тільки кілька вартових, сонно походжаючи, тримали периметр.

Анна краєм ока помітила знахарку, яка вже прокинулася й знову перебирала свої трави. Зненацька їхні погляди перетнулися. Жінка нахмурилася, немов щось запідозрила, але потім відвела очі. Анна відчула, як її серце закалатало, але вона швидко впоралася з хвилюванням.

Марк тихо пробурмотів:

- Миколо, якщо будемо рухатися уздовж струмка, що тече за табором, нас складніше буде вистежити. І вода приховає наші сліди.

Микола кивнув, підтверджуючи ідею. Він завжди цінував пропозиції, якщо вони мали сенс, але наполягав, щоб рішення залишалося за ним.

Ігор, що вже накинув на плече важку сумку, мовчки дивився на табір. Він запам’ятав кілька важливих деталей: де козаки зберігали провіант і як вони змінювали вартових. Його спостережливість давала перевагу, якої вони могли потребувати в разі непередбачених обставин.

- Готові? - пошепки спитав Микола, пильно дивлячись на кожного з них.

Марк кивнув. Ігор тихо відповів:

- Так.

Анна на секунду відвела погляд, ніби збиралася щось сказати, але лише швидко змахнула рукою, показуючи, що готова.

Вони обережно почали рухатися в напрямку струмка. Шум води дійсно приховував їхні кроки, але Марк не міг позбутися відчуття, що їх помітили.

- Чи не занадто все це просто? - прошепотів він, підійшовши ближче до Миколи.

- Слідкуй за своїми думками й не відволікайся. - коротко відповів Микола, дивлячись уперед.

Пройшло кілька годин, і команда відійшла достатньо далеко від табору. Ліс ставав густішим, і сонячне світло пробивалося крізь гілля дерев тонкими промінчиками.