Читати книгу - "Пісок і вино, MissStory"

Вона не могла заснути. Навіть коли шепіт нічного вітру лагідно гойдав фіранки, навіть коли пахощі лаванди впліталися у темряву. Її серце билося у двох ритмах: ім’я Хасана — як стара пісня, відома до болю, — і погляд Дієго, що розчиняв межі між правдою й зрадою.

Час проведений з ним — ніби доторк до вогню. Теплий, небезпечний, заборонений. В його голосі — щось таке, що не можна розтлумачити, але хочеться слухати до світанку.

Та коли вона поверталася додому і дивилась на обличчя Хасана, скаліченого війною, її стискало від провини. Його очі — ті самі, що колись світилися, коли він читав їй поезію. Ті самі, що тепер померкли, але все ще дивились на неї з ніжністю.

Він зрозумів. Вона відчувала, як він мовчки вдивляється в неї, шукаючи — чи змінилася вона, чи залишилася тією, заради кого він ризикував життям.

— Аміро, — сказав він одного вечора. — Я більше не прошу, я лише питаю: чи твоє серце ще зі мною?

Вона відвернулась. Вітер розвівав її волосся, сльози повисли на віях, як крихітні зерна піску.

— Моє серце розірване… Хасане. І я не знаю, яка його частина ще б’ється за тебе.

Його мовчання — найстрашніша відповідь.

Наступного дня Дієго знову з’явився.

Він не чекав запрошення. Прийшов, коли батько Аміри пішов до мечеті. Очі Дієго палали. Він приніс їй книгу — латинську, про цілющі властивості рослин.

— Для тебе. Я знайшов її у скарбниці старого монастиря. І подумав — лише ти зможеш її прочитати.

— Це ризиковано. Іспанець дарує мавританській дівчині книгу.

— А ще ризикованіше — думати про тебе ночами, і прокидатися з твоїм іменем у думках.

Вона різко відвернулася.

— Не кажи цього.

— Чому? Бо ти боїшся, що я кажу правду? Чи боїшся, що відчуваєш те саме?

Її подих збився. Він наблизився впритул. Його рука торкнулась її спини — повільно, лагідно. Ніби питала дозволу. Її тіло не відступило.

— Я не твоя, — прошепотіла вона.

— Але ти вже не зовсім і його, — відповів він.

Він схилився до неї ближче, його губи були всього в кількох подихах від її щоки. Вона заплющила очі — лише на мить.

І саме в цю мить — хтось вдерся у дім.

— В ім’я короля! Обшук!

Вони відскочили одне від одного. До кімнати ввалились двоє солдатів із факелами. За ними — третій, у чорному, з жорсткими рисами.

— Нам повідомили, що в цьому будинку переховують ворога корони.

— Це помилка! — вигукнула Аміра. — Тут лише я і…

— …і донька мавританського цілителя, який давно мав бути висланий, — перебив капрал. — Перевірити всі кімнати!

Очі Аміри злякано ковзнули в бік тієї кімнати, де лежав Хасан.

Але тоді Дієго ступив уперед. Рішуче. Без сумнівів.

— Тут немає ворогів. Я вже провів перевірку особисто. Заперечення — це заперечення моїх дій.

— Але ж…

— Поставте ще раз під сумнів мої слова — і завтра чиститимете кінні стайні, поки не забудете власне ім’я.

Капрал стиснув щелепу, але дав знак — відступити. Солдати неохоче відійшли. Вогонь в їхніх факелах ще довго тремтів у дверях, перш ніж зник за порогом.

Коли вони залишились наодинці, Аміра стояла нерухомо.

— Ти вкотре врятував мене.

— І я робитиму це ще, поки зможу.

Вона підняла на нього очі. І в ту мить не було ні віри, ні раси, ні воєн. Лише вогонь.

Він торкнувся її лиця. І цього разу вона не відвернулась.

Їхні губи зустрілись — спершу несміливо, потім — відчайдушно. Її руки стиснулись у його сорочці, його подих пульсував на її шиї.

Але щось у її грудях боліло. Бо одна її частина прагнула цього… а інша вже почала плакати.