Читати книгу - "Пісок і вино, MissStory"

Аміра довго йшла знайомими вуличками Альбайсіну, поки не опинилася перед невеликим будинком з виноградною лозою, що оплітала вхід. Серце билося швидше — вона знала, що знайде там когось, хто зрозуміє. Хто не засудить.

Жасмін відкрила ще до того, як Аміра постукала. Вона завжди так робила, ніби відчувала її думки ще до того, як ті ставали словами.

— Заходь, зіронько. Обличчя твоє говорить більше, ніж ти могла б сказати за весь вечір.

У затишній кімнаті пахло корицею й гвоздикою. Жасмін подала чай з м’ятою, і довго мовчала, поки Аміра згортається на килимі, притискаючи долоні до скронь.

— Я зраджую. І навіть не вчинком, а серцем, — прошепотіла вона, коли слова нарешті зібралися в речення. — Я кохаю Хасана. Але… щоразу, як бачу Дієго, світ змінюється. Я інша біля нього. Легка. Сильна. Спрагла.

Жасмін обережно торкнулася її плеча.

— Ти не зраджуєш, Аміро. Ти жива. І це іноді болючіше, ніж смерть. У тобі дві пристрасті — одна з твого минулого, інша з твого майбутнього. Обидві справжні.

— А якщо я загублю обох?

— Тоді будеш змушена знайти себе.

Тієї ж ночі вона повернулася додому. Тиша спалахнула в кімнаті, як тільки зачинилися двері. В тій тиші — подихи. Знайомі, рвані. Хасан стояв біля вікна, спиною до неї.

— Ти була в нього?

Вона мовчала.

— А я чекав. Як дурень. Вірив, що ти все ще належиш нашому спільному світу. Що ми ще одне ціле.

— Хасане…

— Ні, не виправдовуйся. Бо коли ти заходиш у кімнату, я все ще не можу дихати. І якщо я тебе втрачаю — то хочу бодай раз… востаннє… відчути, що ти моя.

Він підійшов ближче, торкнувся її лиця, ніби боявся, що вона зникне.

— Дозволь мені хоч на ніч забути, що завтра ти підеш не до мене.

Її душу розривало навпіл. Але тіло — здавалося, давно вже обрало. Вона відповіла на його дотик. Його поцілунки були знайомими, як пісня, яку чула з дитинства. Їхні руки, як частини одного механізму, що знову зійшлися. Все, що було між ними, ожило. Кожен рух був про минуле, кожен подих — про втрачену ніжність.

Він тримав її, як скарб, що зникає. Вона шепотіла його ім’я, вишептуючи спогади, що пекли, як спека пустелі.

А коли їхні тіла врешті сплелися в єдиному ритмі, вона заплющила очі й затаїла одне ім’я… яке не мала права вимовити.

Наступного ранку Аміра лежала одна. Хасан вийшов раніше, залишивши їй тишу, яка не гріла.

І в цій тиші вона зрозуміла — Дієго не з’являвся вже кілька днів. Жодної звістки. Жодного знаку. Ніби розтанув у повітрі.

Вона вийшла на подвір’я, шукала хоч якусь тінь його постаті на горизонті. Слухала голоси, розрізняючи кожен — але не його.

Тривога проросла в грудях. Чи міг щось запідозрити? Чи відправили його у рейд? Чи, можливо… він побачив більше, ніж мав?

Її серце билося в ритмі запитань, що не мали відповідей.