Читати книгу - "Щоденник Мавки"

Щоденник Мавки

Це щоденник Мавки. Душі занапащеної, душі загубленої, душі невмирущої, справжньої.

Щоденник Мавки, присвячений Тобі. Так, ти ніколи його не читатимеш, бо хіба можна без дозволу читати чужі щоденники? Зате бачитимеш дивні сни. Спатимеш у своєму ліжку й уві сні буду я: весела й сумна. Сидітиму навпроти, зазиратиму в очі та розповідатиму історії. Тихо, тужливо, ніжно. Лесина Мавка теж розповідала своєму Лукашу історії. Ні-ні, він насправді не замерз під березою, він просто став іншим: землею, водою, деревами, небом, журбою. І закохана Мавка зазирала у його очі вранішньою росою, пестила сонячними пальчиками повіки, місячним промінчиком чоло, збираючи по краплі слова в речення, заплітаючи їх у мелодику вітру, снігу, завії, дощу… А може… Може, то була інша Мавка? Інший Лукаш слухав голос кохання, і від того народжувалася нова історія. Історія для двох. Бо для кохання, як і для щастя, потрібні Двоє. То не я придумала. Ні. Так каже моя мама. А вона завжди знає, що каже…

Знаєш, серденько, нам варто з тобою почати писати власну Історію. Не схожу на жодну з тих, що ти досі чув, що я досі знала. Ой, та історія! Її початок я тримаю у своїх руках. Не віриш? Байдуже, та вона вже майже народилася. Її початок сьогодні посеред ночі приніс північний вітер, і вона повисла он на тій гілці вишні, що так перелякано стукає у твоє вікно. Що? Ні-ні, це не місяць зачепився за гілку, це писана торба з історіями, яка за розмірами нагадує місяць уповні. Я її зніму зараз з гілки, відкрию та, може, віднайду посеред інших нашу.

Їх так багато в тій торбі. І щоб відшукати потрібну, слід добряче потрудитися. Перебираючи одну за одною різні, повчальні й чужі, я буду їх тобі розповідати. Старанно та чемно, щоб душа не боліла, щоб не плакала й не тужила. За чим? А хто його знає. Душа – річ дивна, не завше послуговується логікою розуму. Одне я знаю напевне: ти чомусь досі мене не знайшов і я чомусь усе ніяк не віднайдуся. Та переконана, любий, коли остання історія з торби писаної буде розказана, ти – знайдешся. А я зберу всі скалки свого розбитого серця, ти стулиш його докупи своїми живими долонями, і ми впізнаємо одне одного. Мавка і той, хто вміє любити по-справжньому.

Не Чугайстер.

Історія перша. Про долю, яку конем не об’їдеш

Кажуть, що долю свою конем не об’їдеш. Правду кажуть. А от домовитися з нею можна. Чи, принаймні, спробувати. Ось тобі історія найперша, історія невигадана. Чому невигадана? Бо все вже колись відбувалося, а якщо і не відбувалося, то обов’язково відбудеться, коли воно долею визначене…

Жила собі на світі білому молода вдовичка з сином. Жили не тужили. Прикростей людям не робили, працею щоденною заробляли на хліб насущний. Вдовою стала жінка рано. Ще й не знала про те, що дитя в собі носить, коли трапилося лихо. Було літо і була гроза. Так гримало й блискало, що, здавалося, весь світ перетворився на божевільну свічку, яка не лишень горіла, а боляче билася іскрами. Сполоханий грозою кінь поніс чоловіка на собі. Не втримався той, упав з коня та розбився. По-справжньому кохала жінка свого чоловіка, й іншого ані у своє життя, ані у своє ліжко прийняти так і не змогла. Уже й звикла до свого самотнього животіння. Та й, зрештою, не таким і самотнім воно здавалося. Синочок, навіть з вигляду, так нагадував коханого.

Йшов час. І коли малому мало сповнитися одинадцять літ, зачали жінку мучити недобрі сни. Начебто приходить до неї в гості сама Доля та вимагає віддати те, що по праву належить їй. Віддати сина, якого начебто рід жінки заборгував Долі.

(О, звісно, просто так у світі білому нічого не відбувається, особливо в історіях, що переповідають Мавки.)

Згадала удовичка стару небилицю, яка передавалася з вуст в уста в родині. Говорили, що колись її прапрапрадід, тоді найбідніший у селі чоловік, не витримав лихого злидарства та й пішов на відчайдушний крок. Ні-ні, не продавав він душу дідьку, хитрий був чолов’яга, вирішив перемудрити саму Долю. Прийшов до неї, чи то, точніше сказати, прикликав її до себе. Авжеж, не дивуйся, бо Долю можна прикликати, якщо знаєш спосіб. Він знав. Тож попросив чоловік у Долі щедрого, не злиденного, безбідного життя. Бо ж скільки можна – і дід був злидарем, і батько, і діти його будуть… Хтось рід колись тими злиднями прокляв, і що не робили, і як відчайдушно не працювали жінки й чоловіки родини – усе прахом. Прокляття і не збиралося відступати. Але ніколи ніщо просто так не дається. І запитала Доля чоловіка, що вона з того матиме. Який для неї зиск прокляття знімати? О, хитрим був чоловік, дарма що бідний. Багатий на злидні, але й на розум багатий. І пообіцяв Долі на відкуп живу одинадцятирічну душу, яка народжена буде від мертвого, тобто рідну кров свою. На диво, швидко Доля погодилася, хоча обіцянка направду здавалася геть дивакуватою. Але Доля на те і Доля, щоб бачити те, що заховано і від очей, і від бажань, і від сподівань наших. Обіцянку скріпили кров’ю, свідками стали місяць уповні, зірки в небі, вольний вітер та пані Смерть.

Що тут скажеш? Чоловік був упевнений, що чинить правильно: бо хіба можна від мертвого народити? А бач, ніколи не знаєш напевне, як воно поверне.

У сни до жінки все частіше приходила Доля та нагадувала про виконання обіцянки. Що мала робити вдовичка? Незабаром її синочку виповниться одинадцять і за ним прийдуть – чи то Доля, чи то сама Смерть. Та чим завинила дитина? Чому саме її син? Ох, як вона боялася і чекала того одинадцятого синового дня народження. А синок вдався нівроку – просто золото: синьоокий, білявий, говорив, наче перлами сипав. Не на його вік мудра дитина. А ще синочок удовин любив малювати. Намалює голуба на білій стіні хати, то той як справжній, аж, здається, що от-от махне крилятами та полетить. І до роботи беручкий. І стіл сам змайструвати може, і ворота полагодити.

Та хіба свою долю конем об’їдеш?

Хіба об’їдеш? Хоча можна спробувати.

Впала на землю ніч. Синочок уже давно спав. А вдовичка не вкладалася, бо чекала на кликану гостю до себе в хату. Бо вона також уміла прикликати Долю.