Читати книгу - "Щоденник Мавки"

Постукала Доля в сінешні двері. Її впустили, запросили заходити. Зайшла. Стояла в порозі – висока, ставна, сумно посміхалася майже прозорими очима, перебираючи в руках довгу хустину, геть усю в’язану-перев’язану вузликами. Хустина мерехтіла у її руках красними маками та синіми волошками. Вузлики теж мали барви. Чорна нитка, червона нитка, біла, жовта, рожева, синя.

– Доброго здоров’ячка, вдовице-серце! От, як і обіцялася. Прийшла. Дай, зозулько, з дороги водиці напитися. Та водиці із писаного відерця, руками твого синочка писаного.

– Ласкаво прошу до хати. Красно дякую, що прийшла. Сідай, де бачиш, – відповіла вдова чемно та подала Долі води в писаному горнятку.

Узяла Доля воду, надпила й усілася на лаві під стіною.

– Знаю, чого ти мене узивала, лебідонько-матінко! Але скріплене кров’ю мусить учинитися. І повернути час назад, щоб твій прапрапрадід забрав своє слово, – уже не можна.

Умовкла Доля, питально зазираючи вдовиці в очі.

Упала сердешна смертна жінка навколішки:

– Змилуйся, паніматко! За що караєш? Забрала чоловіка, залиши хоч дитятко. Хіба ж це по-людськи? Забери мене ліпше, уже нажилася, а синочку життя даруй.

Плакала жінка, ридала, слізьми діл та ноги Долі вмивала й шепотіла-шепотіла: «Несправедливо, не по-людськи».

Доля підвелася з лави:

– Ні, голубонько, на жаль, – то справедливо! А от чи по-людськи? Я ж бо не вповні людина. Але справедливо, зозулько. Саме так учинити і справедливо буде.

Доля стояла з дивним усміхом на вустах, який за мить міг стати й гримасою болю чи розпачу, але не ставав. Доля стояла тонка, мов берізка, та прозора, наче туман, у сірій непоказній намітці. А вдова плакала, голосила, рвала на собі волосся. І коли вже не стало сліз і тільки шморгання носом раз по раз долітало з підлоги, обізвалася Доля:

– Ох, молодице-молодице! Красна сестрице! Доля кожної людини невидимою ниткою тягнеться за нею, і тче ту нитку не людина, і виводить ту нитку не завжди й доля. Доля тільки справно служить великій Ткалі… Ось твоя нитка зараз у моїх руках, – Доля простягнула перед собою хустину і, здається, замилувалася нею. – Тільки глянь, як щедро тобі дано, молодице: і червоної барви, і синьої, і жовтої, і блакитної. І тут не видко поки закінчення для тебе. Я не можу взяти такої пожертви – віддати сю хустку, виткану для Тебе, матінці Смерті взамін на хустину твого сина. Та й, зрештою, його хустина вже в руках Вічної Пані.

Жінка підняла на Долю зболені очі. У сусідній кімнаті спав її єдиний синочок, її янгол, надія, сподівання, її серце і її душа.

– Доле-Доле! Прошу тебе, молю! Пощо караєш? – Жінка вхопила руками Долю за ноги, чіплялася, благала, зазирала в очі.

– Я не караю. Чому ви, люди, так боїтеся смерті? Хіба смерть то покара? А може, навпаки, нагорода? Ох, жінко-жінко! Ти така молода, мила моя зозулько, у тебе будуть і чоловік, і діти. Подивися на світ з іншої гори. То для тебе можливість отримати нове. Зачати йти іншою дорогою. Не плач, не ридай. Ти будеш щасливою – обіцяю, але за це слід дещо віддати. Віддати те, що заборговано твоїм родом мені. От за боргом завтра матінка Смерть і прийде…

Серце стискала туга. Серце пекло, душу розривав біль. Ні-ні, вона радше собі вкоротить віку, аніж дозволить забрати життя сину:

– А для чого мені таке щастя? Обіцяне щастя? І що ти, Доле, можеш знати про щастя? Хто вирішує, яке воно має бути в мене? Хіба я зараз не щаслива разом зі своїм синочком? Доля дається нам, як дорога. А хто вирішує, яка вона – щасна чи нещасна? Можна жити в золоті та бути нещасним, а можна посеред лісу в халупці на курячій ніжці – і мати щастя. Чи нарікаю я на свою долю? Ти хоч раз це від мене чула? Я кохала, і мене кохали. А від великого кохання народжуються тільки щасливі діти. ТИ, Доле, забрала в мене чоловіка. Я змирилася з цим горем, бо ти милостиво залишила мені сина – це Щастя. А тепер ви хочете забрати в мене і Долю, і Щастя, взамін пропонуючи насіння, яке, може, ніколи і не вродить…

Доля наче вперше побачила жінку. Підняла її з підлоги. Простягла перед собою напівпрозору руку, торкнулася щоки жінки, повік, губ. Волога на щоках від сліз не висохла. Доля вмочила пучки пальців у цю воду, простягла до своїх губ.

– Солоні, справжні. Живі! – Доля, здивована своїм відкриттям, стояла наче вкопана. – Ти і справді, переживши стільки нещасть, чомусь зуміла стати щасливою. Але як?

– Мій син – це не просто моя кровинка. Він – це і мій покійний чоловік, це і мої покійні батьки, і батьки мого чоловіка. Він парость від лози, яку ти хочеш убити, взамін даючи надію на примарне щастя… Візьми мене, Доле, віддай Смерті, сина залиш. Поміняй хустини, молю-благаю!

Доля підійшла до дверей сусідньої кімнати, легко штовхнула їх рукою, ті прочинилися. У не дуже добре заштореному вікні горів повний місяць, як велика яскрава свіча. Він давав досить світла, щоб побачити те, що було в кімнаті. На високому ліжку спав десятирічний хлопчик, щасливо посміхаючись снам. І Доля, та, яка звикла не роздумуючи виконувати накази, пророцтва, здригнулася, десь глибоко-глибоко в ній щось защеміло.

Вона обернулася до вдовиці:

– Я можу, люба моя, тільки подарувати тобі з сином ще один день та ще одну ніч. Попрошу матінку Смерть прийти післязавтра вранці, коли сонечко ясне зійде. Що таке один день для вічності? Смерть погодиться. Проте… Усе у твоїх руках, зозулько.

Доля пройшла повз жінку, не піднімаючи на неї очей, чомусь боялася зустрічатися з нею поглядом. На порозі стала, щось обмірковуючи. О, як багато вдовиця віддала б за те, щоб прочитати ті думки. Але чекала, не сміла втручатися у їхній плин. Доля зітхнула, нарешті наважилася глянути на жінку:

– Так-так! Долю не обдуриш і конем не об’їдеш. А от Смерть… Хтозна. Можеш спробувати, жінко, бо ти – лишень людина, звичайна слабка людина. А людям, як відомо, закони не писані, люди, якщо захочуть, можуть усе.

Тоді Доля підняла очі, аж надто настирливо дивлячись у вікно, де висів повний та яскравий місяць, і по-зрадницьки підморгнула чи то місяцеві, чи то вдовиці та впевнено додала:

– Запитай у нього. Він, якщо добре попросиш, допоможе…

І Доля пішла, не зачинивши за собою двері.

Жінка стояла, захоплена зненацька почутим. «Так-так! Долю не обдуриш і конем не об’їдеш. А