Читати книгу - "Херем"

– Усіх? – веселюся я. – Та ще одному? Бачать боги, ви перебільшуєте його мерзенні досягнення! Гаразд, ви не хочете, щоб я йшов. Але хто ж тоді набере води на сахі?

– Я! – зголошується Сенгелаф. – А ти покажеш мені дорогу!

– Ага! Ну, то бери баняк! – Що?

– Баняк, кажу!

Ні, це мені подобається! Сенгелаф безпорадно кліпає очима від такого кричущого нахабства, і я, зітхнувши, висмикую баняка з-під його світлого носа. Бо ж іще розіб'є, мріючи про незмірно високе, а баняк у мене один.

– До твого відома, – завбачливо повідомляє він, щойно ми підходимо до колодязя, вночі брати воду заборонено.

– Чому це? – дивуюсь я.

– Бо демон Брірі, що живе в криниці, може напасти і втопити необережного.

– Брірі! – гукаю я, зазираючи в темне жерло. – Аго-ов!

– Ти зовсім не боїшся, Маззакіне? – немовби дорікає мені Сенгелаф.

– А повинен?

– He знаю, – він відвертається, видивляючись щось у темряві. – Але якщо боги і справді залишили нас, духи Мовчазної Ями дістануть свободу. Нас трьох заледве стало, аби закликати до покори Нічну Наречену.

– Алука! – усміхаюсь я, і добре, що він не бачить цієї посмішки. – Мрія спраглого заборонених утіх…

Він позирає на мене так, ніби то не я, але демон Брірі, що таки вибрався з нічної криниці. Гаразд, час повертатись.

* * *

Він ішов багато днів поспіль, і дорога займалася перед ним досвітом, і стелилася тінню позаду. Часом йому вартувало зусиль згадати, хто він і куди прямує, і тоді здавалося, що він сам перекинувся битим шляхом, що біжить від землі ловців пурпуру до краю коштовних прянощів, проминаючи гомінкі міста та загублені в безлюдді хуторці. Він знав, що то пам'ять грає з ним у піжмурки, гострячи пазурі в передчутті ловитви, знав, але не міг нічим зарадити; надвечір'ям, знайшовши прихисток серед рудих скель и в затінку гірчичного дерева, він лагодив кіннора, шукаючи в колишньому забутих співзвуч.

Мабуть, що за перегуком струн вона і відсте-жила його сховок, а втім, від неї не було захисту ні в курені, ані в палаці, бо Нічна Наречена іде за перегуком бажань, чий голос може притишити хіба пророк-пустельник, та і той не завжди.

Кажуть, що для створення першої в світі жінки Ата-Творець взяв слонову кістку, золото та смарагди, з'єднавши їх з ласкою кицьки, поставою пави та легкістю лані. Кажуть, запалив жар любові у її жилах і вдихнув легіт мрій до її серця… Кажуть всяке. Лише ніхто чомусь не береться пояснити, як із того скарбу постав лютий упир, чия краса аж ніяк не врівноважує лихої вдачі.

Темрява ступила ближче, забринівши золотими дзвониками браслетів. Ніч взялася шепотом і теплим подихом, і жаринками ласкавого погляду.

– Вітаю, братику, – сказала вона.

– Кшш, вороно, – відгукнувся подорожній. – Який я тобі брат?

Пітьма розійшлася сріблястим сміхом, зробила крок і присіла коло його куцого вогнища, підібгавши шовкові покривала.

– Всі ми – діти Творця, маленький братику, споріднені його любов'ю і його зневагою, його законом і його присудом. Ми споріднені спільною долею, що сильніше за кров єднає проклятих і вигнаних.

– Ти розумієшся на крові, – визнав він, – як і личить цариці над пустельними упирями.

Алука зітхає скривджено.

– Який ти став нечемний, братику. Проте, де ж це мені дивуватися – ти стільки часу догоджав нікчемним амгарец, що сам став лютішим за всякого упиря. Чого лише раніше не вибрався звідти, не збагну.

Він байдуже знизує плечима.

– На всякий злочин своя спокута.

Ніч нахиляється ближче, зазираючи йому в лице.

– Спокута? То ти вважаєш, що вони візьмуть тебе назад? Після того, що ти накоїв? Смішний мій братику, такого не пробачають!

– Що ти знаєш про це, Хатма?! – лютиться він, називаючи її іменем, що його найдужче не любить Нічна Наречена, бо хатма значить «нечиста». Проте нині її тішить його мимовільний гнів.

– Я знаю, – її голос сочиться гіркою гордістю, – завжди знала більше, ніж слід. Саме тому, мій любий, мене й спровадили з Херему! І відтоді знання моє примножилося, але рани безчестя не гояться словами…

– Чого ти хочеш, Алука? – не витримує він.

Немає більше принадної манірниці, але раптом люта упириця позирає на нього з невтишимою, пекельною жагою.

– А чого хочеш ти, Асата? Єдине, що важить, – це помста, кривава відплата за все, що мені заподіяли доброчеснії Хіба ти не хочеш того ж? Ти вигнаний і проклятий, як і я! Ми обоє нечисті, бо носимо смерть у своїй крові та на своїх руках! Іди зі мною, і ми скинемо Дев'ятку з їхнього облудного престолу!

Довгу бентежну мить вони мовчать обоє, тільки упириця спрагло чекає на згоду, а подорожній вагається між страхом та бридливістю, що їх відчувають, торкнувшись мимохіть хворого на проказу. Ще підчепиш оту недугу, що аж ніяк не гоїться словами…

– Дарма ти прийшла сюди, сестричко, – нарешті зітхає він.

Вона й сама уже знає, що дарма. Вона знає багато, але нема їй із того ні спокою, ні втіхи.

– Бачу, – каже вона, зневажливо підібгавши губи, – бачу, ти ще плекаєш надію сподобитись їхньої ласки… Ти зрозумієш невдовзі, як сильно ти помилявся.

Ніч відступає, зневажена, але непереможна.

– Я буду поряд, – обіцяє Алука.

Немовби щойно відзначивши нічну студінь, подорожній щільніше загортається в теплий плащ із верблюжого волосу. Він знає, що Нічна Наречена ніколи не зрікається забави. Вона буде поряд. Ну і нехай.

За кілька наступних днів мандрівки рудий пісок поступився дрібній жовтій куряві, а скелі обабіч дороги – кудлатому чагарю та брунатним смугам ланів. Що ближче до Зам-Арі, то багатшою ставала земля, тішачи око живими барвами, напуваючи вітер духом різнотрав'я та далекого плеса. Невдовзі між зелених вервечок виноградників прозирнули фарбовані білим вапном будівлі, дорога стала ширшою, ввібравши в себе струмки в'юнких стежин, і нарешті влилася до кам'яного жерла широких воріт царського міста Зам-Арі.

Охочих потрапити до міста було чимало, і варта не спиняла подорожніх, видивляючись хіба хворих на цараат і біснуватих, аби вберегти міщан від пошесті та чвари. Асата проминув ворота межи купцями, що вели за собою обтяжених крамом верблюдів, та убогими богомольцями, обтяженими хіба скаргами та проханнями численної рідні. Той, кого звали Асатою, не любив міст, бо тут усе було неначе зібгане – час і чуття, і людські долі, але Дев'ятці будували храми саме там, прагнучи, вочевидь, зосередити сили порядку, де в цьому була найбільша потреба.

Багато