Читати книгу - "Вибрані твори"

Настала пора називати речі своїми іменами, щоб було ясно, хто є хто і на кого орієнтуватися. Тоді засвічувалися героїчні постаті юнаків і дівчат, що клали своє життя на вівтар батьківщини. То був початок героїчної офіри української молоді, яка в 40-ві роки пішла на смерть проти наймогутніших тиранів, перед якими скорилась Європа. Революціонер — нині пожухле і зблякле слово, на тій хвилі визвольної боротьби грало молодою кров’ю і дихало правдою.

Такою ж правдою дихає запит Олени Теліги про цивільну відвагу в суспільстві, де звично говорити в очі одне, а позаочі — інше, де бракує елементарної мужності сказати тверде «ні».

«Партачі життя» — не трактат, не збір усталених правил. Але то вічно актуальна річ, яку варто час від часу озвучувати і сьогодні.

Олена Теліга будувала образ України поверх усіх політичних поділів і понад історичними проваллями.

Героїчний чин заведено виокремлювати, щоб побачити і зміряти. В нього треба вдумуватися: вдивлятися в сліди. Так само, як в слово треба вчитуватись.

Її одчайдушну одвагу і рішучість слід поставити в ряд тих безстрашних націоналістів, що йшли на Схід України гарячими слідами війни, використовуючи свободу прифронтової ситуації, коли червоних уже нема, а коричневі ще не опанували. А світ належить сміливим.

Лицарі без страху і догани з’явилися перед зачудованим поглядом ляканих людей. Вони палали, згоряли — і засвідчували свій безстрашний слід. Серед тисяч смертей їхня загибель запам’ятовувалась!

В Бабиному Яру, в тій частині, де розстрілювали в п’ятницю (юдеїв розстрілювали в суботу), височить дубовий хрест Олени Теліги. На розі Оперного театру — дошка Мирона Орлика на місці його вбивства. В Миргороді — барельєф Лемика. Але якби поставити усім націоналістам з похідних груп пам’ятні знаки — вони стояли б, як ряди дерев, поламаних буревієм. Ґестапо визнало ворогами Райху українських націоналістів, а це означало війну насмерть. Більшовицькі провокатори цим скористалися і допомагали окупантові орієнтуватися в обстановці. Енкаведисти продовжували війну проти України — руками німецьких окупантів... Пролог до УПА розпочався одразу.

Похідні групи вписували свій слід кров’ю, і загалом драма Олени Теліги — не виняток.

Перші хоробрі падали один за одним. Важко собі уявити, як могла використати легальне становище горда націоналістка в редакції «Літаврів», які не хотіли славити окупанта. Адже кожен випуск вказує редактора.

Якщо поставити перед очі окупанта сталінського раба, готового бути вже рабом Гітлера, то він дасть рабові перевагу перед незалежною українкою, хай вона буде навіть Афродитою. Жоден окупант не милує красивих і гордих.

Важко повірити, але культурна атмосфера в окупованому Києві швидко налагоджувалась — завдяки ініціативним сміливцям. Запрацювали пекарні, крамниці, школи, церкви, театри, академія наук і навіть кіностудія. Українці швидко ставали господарями. Але більшовики залишили свою агентуру і диверсійні групи для підриву замінованого Хрещатика, будинків і храмів. Хрещатик і Успенський собор висадили в повітря. Св. Софію Бог милував. Особливим своїм успіхом більшовики вважали розстріл ґестапівцями заручників — добірних українських громадян...

Та, котра свідомо вибрала стежку накраю прірви, близьку до тої, що нею пройшла героїня «Вальдшнепів» Миколи Хвильового, вона була з когорти героїв — без перебільшення — і в житті, і в слові.

Я не думаю, що це поняття можна прикладати до шістдесятників. Ми обрали дорогу нонконформізму в країні примусового вислужництва, і це не могло закінчитися добром. Але це був усе ж таки в мирний період майже легальний шлях боротьби, головно з цензурою і на полі культури. Правда, що на полі замінованому, яке нам призначено пройти.

А ті люди з гаслом «Або волю здобути, або дома не бути» йшли проти сили в умовах війни. Вони йшли на героїчну смерть, щоб дати приклад безстрашності та офіри.

Цього героїзму також не можна рівняти з відвагою на полі бою, бо там людина поставлена в ситуацію, яка сама диктує наступні кроки, і часто не дає іншого вибору.

В образі Олени Теліги ми бачимо єдність слова і чину, а це і є мірою людської справжності. Коли військовий пілот Антуан де Сент-Екзюпері утверджував обов’язок участі у війні як умову, що дає йому право говорити і писати як громадянинові загроженої Франції, то одважна українка йшла ще далі: вона несла себе в офіру, вслухаючись в містичний клич свободи. Жити для визволення Батьківщини, творити для відродження її духу і покласти життя на вівтар — це був той «похмурий і прекрасний берег», що її манив.

Однак не можна усього зводити до її романтичної натури. Навряд чи ця сильна натура засвітилася б так в умовах комфортного дитинства в Петербурзі.

Такі натури шукають великого плавання, високих і певних цілей. А здавен відомо, що немає шляхетнішої мети над боротьбу за національне визволення свого народу. На тій високій дорозі вона зустрічається з такими духовно спорідненими постатями, як Олена Пчілка і Леся Українка, а також з сучасниками, які єдналися навколо «Вістника». Отже, спочатку було слово... Але для вчителів і в кінці було слово.

Якою повертається до нас нині українська поетка міжвоєнного десятиріччя?

А що повертається, і то часто, сумніву нема. Не будемо говорити про сучасників, для них вона залишися живою на все їхнє життя. Олену Телігу люблять і нащадки пізні.

До Ольги Богомолець вона повернулася як пісня на хвилі національного піднесення 90-х років. І то часом дуже особистого звучання: