Читати книгу - "Вибрані твори"

Блакитне сонце мені світило, А буде чорне, а може сіре!

Для Олени Голуб і юної Лесі Матвійчук вона стала піснею вже тепер, в 2006-му.

Волиняк Іван Денисюк дивним чином схопив її образ і зберіг його у дитячому спогаді, коли ясна пані в зеленому капелюшку гостювала літо в його селі Залісах в родині Штулів, а тоді він замислився, чому пані не здіймає капелюшка в церкві, тоді як чоловіки здіймають. І вже аж тепер він, сивий професор, її опізнав...

Михайлину Коцюбинську вабить Олена Теліга людяністю і незахищеністю.

Вона мовби зійшла з п’єдесталу і наблизилась... як жінка, як сестра, як сучасниця.

«Я негарна, і знаю це чудово». Разом з тим, вона чудово знала, що своєю дивною вродою зачаровує тих, що на красу, може, й не звернули б уваги. «Краса — це велика річ, але ж і яка мала!»

Олена Теліга вічно молода. Вона зачаровує кожне покоління своїм артизмом і даром радісної любові. То вона озветься в Симоненковому «я тобі закохано віддам», то в Стусовому «де не стоятиму — вистою».

Українська націоналістка, яка не писала патріотичних віршів і гасел. Пройнята ідеєю рівності жінка, яка сахалася мужеподібних героїнь і феміністок... Бездомна емігрантка, пройнята духом радості і містичною вірою в зорю нашого Києва. Поетка вічної тривоги:

Ми весь час стоїмо на грані — невідомих шляхів майбутніх.

Але тривога її енергійна і радісна — тривога вільної людини, певної, що світ належить тим, хто має волю до боротьби. Зоря Олени Теліги — то зоря світанкова.

Липень 2006

Поезія
Пломінний день
День прозорий мерехтить, мов пломінь, І душа моя горить сьогодні. Хочу жити, аж життя не зломить, Рватись вгору чи летіть в безодню. Хоч людей довкола так багато, Та ніхто з них кроку не зупинить, Якщо кинути в рухливий натовп Найгостріше слово — Україна. І тому росте, росте прокляття! Всі пориви запального квітня Неможливо в дійсність перелляти, На землі байдужо-непривітній. Хочу крикнуть в далечінь безкраю І когось на допомогу кликать, Бо душа моя сьогодні грає І рушає на шляхи великі. Хай мій клич зірветься у високість І, мов прапор в сонці, затріпоче, Хай кружляє, мов невтомний сокіл, І зриває рідних і охочих! Все чекаю на гарячий подих, — Геній людський чи лише випадок, — Щоб застиглі і покірні води Забурлили водоспадом.